/Files/images/bbloteka/соборность.jpg

День соборности Украины 2018: что нужно знать о празднике

День соборности Украины – очень важный праздник, который является годовщиной сразу двух важных событий в истории нашей страны: первое провозглашение независимости Украины и День соборности. И поэтому мы решили рассказать вам немного больше об этом празднике. День соборности Украины 2018: история праздника

День соборности отмечается в честь провозглашения воссоединения Украинской Народной Республики (УНР) и Западно-Украинской Народной Республики (ЗУНР). Именно тогда впервые Украинская Народная Республика была провозглашена независимой. Случилось это на Софиевской площади, где и подняли герб, который служил главным символом страны.
Вот только историки говорят, что на самом деле, это воссоединением назвать это довольно сложно, ведь спустя всего несколько месяцев ЗУНР уже не существовало, а УНР прекратило существование через год. Тогда земли были разделены между Россией и Польшей. 22 января 1918 впервые в XX веке была провозглашена Украинская независимость. 24 августа 1991 состоялось ее восстановления. Именно благодаря Украинской революции 1917-1921 годов наш народ впервые в ХХ веке создал независимое национальное государство, мобилизовав национальные силы.
Историки говорят, что Украина была одной из первых стран в Восточной Европе, которые после Первой мировой создали независимость путем государствообразующих процессов. В декабре это сделала только Финляндия, позже – УНР, а уже после этого Эстония, Литва, Чехословакия.
Одной из главных традиций Дня соборности Украины принято считать создание живой цепи, которая символизирует единение народа. И первый раз такое делали в 1990 году. Тогда в акции приняло более полмиллиона человек, которые взявшись за руки, сумели связать Киев, Львов и Ивано-Франковск. Официально День соборности начали отмечать только в 1999 году. Тогда это случилось благодаря приказу президента Украины Леонида Кучмы.

https://znaj.ua/ru/society/den-sobornosty-ukrayny-chto-nuzhno-znat-o-prazdnyke

22 січня 2018 року Україна відзначає День Соборності

Свято Дня Соборності встановлено в Україні, “…враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…”

Указ Президента України

“Про День соборності України”

від 21 січня 1999 року № 42/99

Ідея єдності українських земель – соборності України – сягає у глибину віків та бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків практичним втіленням ідеї соборності займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ - початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

Соборність не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації, – неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. Це – один з найзаповітніших ідеалів багатьох народів світу. По-друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної держави, а передбачає також духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.

Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою і неймовірно складною. Соборність для України – це єдність багатоманітності, об’єднання навколо спільного стрижня, яким є українська державність, українська ідентичність.

В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній.

Восени 1918 року після перемоги буржуазно-демократичної революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні буржуазні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка.

Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 року у Фастові був підписаний “Передвступний договір” про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу.

3 січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку.

Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.

22 січня було проголошено всенародним і державним святом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Вперше за 600 років він став реальним кроком до об’єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.

Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу та сформувала підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України, утвердження її національної ідеї.

День Соборності – це нагадування про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель.

Віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною.

Ми свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – розбудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, забезпечення добробуту нинішніх і наступних поколінь українців.

Переконані, що відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки – це не тільки суспільна потреба, а й моральний імператив берегти світлу пам’ять незліченних жертв, протягом віків принесених українським народом на вівтар незалежності, соборності, державності.

http://mfa.gov.ua/ua/news-feeds/foreign-offices-news/62455-22-sichnya-2018-roku-ukrajina-vidznachaje-deny-sobornosti

ІСТОРІЯ СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Святий Миколай - чудотворець, доброчинець, чарівник. У ніч на 19 грудня, у день його пам'яті, він розносить дарунки дітям, вітає з зимою, благословляє на добрі вчинки.
Миколай жив у місті Патарі в Малій Азії. Народився у 280 році в родині багатих та благочестивих батьків Феофана та Нонни. Дядько Миколая був єпископом патарським. Хлопець ріс у добрі та любові, але його глибоко засмучувала навколишня бідність і убогість горожан. Він як міг допомагав бідним родинам, дітям-сиротам. Щоб не принижувати людей милостинею, він по ночах розносив їжу, одяг, ласощі і клав на порозі убогих осель. З часом люди довідалися про доброчинця і уже відкрито йшли до нього із своїми бідами та проблемами.

Ще замолоду для сиріт він став батьком, для бідних - милостивим подателем, у біді - помічником, у горі - втішителем. Миколай залишив світське життя і віддався службі Господові. Продав після смерті батьків усе добро, роздав убогим та бідним, а сам вирушив прочанином у Палестину. Повернувшись, став священиком у місті Міри, а згодом - єпископом. Під час гонінь християнської віри його кинули до в'язниці, а за правління Костянтина Великого звільнили. На старості літ отець Миколай прийняв чернецтво.
Ще за життя люди вважали отця Миколая Святим. Одного разу він щирою молитвою втихомирив бурю на морі і врятував чимало рибалок, а також корабель, на якому пливли прочани до Палестини. Мав дар зцілювати калік, недужих, неодноразово рятував приречених на страту. Але найбільшою його заслугою було те, що він безмірно любив усіх людей, цінував кожну окрему людину. Його життя - то любов і служіння людям.Завдяки доброчинності, вірності і щирості у служінні вірі християнській, прославлянні імені Бога ділами та вчинками на землі, отця Миколая було визнано церквою як Святого.
За легендою, Святий Миколай живе у Раю на небесах і раз у рік спускається на землю, щоб прийти до діток і принести їм дарунки за хороше навчання, чемну поведінку, повагу до батьків та старших людей. Святий Миколай все знає про діток, усе хороше і погане записане у нього у великій книзі, котру допомагають йому заповнювати ангели цілий рік. А якщо котрась дитина була нечемною чи не хотіла вчитися, то замість Святого Миколая у чарівну грудневу ніч до нього прийде чортеня Антипко. Воно залишить під подушкою непослуха пучок вербових різочок. Іноді наука не іде без бука. Але то буває дуже рідко, бо дітки у нас усі слухняні і добре вчаться на радість батькам.
Українці з давніх часів вважали Миколая своїм святим. Багато церков побудовано на його честь. Усі рибалки та моряки вважають його своїм покровителем. На Подолі у Києві постала нова церква Святого Миколая, збудована на штучному острові посеред Дніпра київським Річковим портом. Бо й донині незламною є віра людей у силу Божого слова та силу покровительства Святого Миколая.
Схожість образу Святого Миколая із Дідом Морозом і Санта-Клаусом скоріше візуально-казкова. Дід Мороз і Снігуронька - персонажі, котрі прийшли до нас з язичества. У ті далекі часи існували боги природи добрі та злі. І у лихої богині Зими була добра і ніжна донечка Снігуронька, а дідусь Морозище на старості років ставав добрим Морозом, що приходив у найлютіший місяць січень до діток і приносив подарунки. Він радів разом з ними, що минула уже половина зими, і скоро знову прийде весна з теплом, а значить і життя відродиться травами, квітами і новим урожаєм. Така ж природничо-божественна природа Санта-Клауса, народжена північними народами старої Європи і популяризована новою американською нацією.
Святий Миколай - образ, що асоціюється з високими людськими моральними цінностями, глибокою вірою у Бога та у праведність існування на землі. Не гроші, а любов, порядність, доброчесність та благородство керують світом. І один раз на рік, у чарівну грудневу ніч, усі ми маємо можливість бути доброчинцями задля власної втіхи і Божої ласки. Дякуючи доброму імені Святого Миколая, кожен з нас може зробити щасливими стільки діток, обділених долею у батьківській ласці. Та й до власних дітей цього дня ми маємо можливість прийти з казкою і відзначити за слухняність та гарне навчання. Дарувати любов один одному - це благо, що дав нам Господь, а навчив це робити Святий Миколай.

Як святкували 19 грудня наші прабабусі й прадідусі.

Історія Святого Миколая: факти, яких ви не знали.

Вжена початку зими настає час задуматись над тим, що просити у Святого Миколая. Список має бути невеликим, щоб помістився в конверт, адже його резиденція приймає тільки паперові листи. Ти старанно вимальовуватимеш на аркуші кожне слово, намагаючись писати чітко і без помилок, щоб дідусь бува не подумав, що ти погано вчився. Лист, як і годиться, ти залишеш навікні, хоч і не знатимеш, як просто звідти він може потрапити за адресою. А зранку мама скаже, що бачила вночі біля твого вікна двох янголів-прислужників Миколая...

​І от у цей грудневий вечір, коли доріжки між будинками вже застелені білим снігом, ти сидітимеш біля вікна дуже довго і чекатимеш свого гостя. Та він чому завжди затримується. Ти приглядатимешся до доріжок, чи немає бува слідів… І може навіть ляжеш спати, розуміючи, що дітей дуже багато і Миколай квапиться, та може не встигнути до вашої хати. Ну, а під ранок обов’язково трапиться диво! Ти прокинешся від того, що щось заважає спати. Ти просунеш руку під неї – і знайдеш пакунок. Неможливо описати радості від того, що Миколай таки не забув про тебе. Ти довго розпаковуватимеш подарунки, хвалитимешся кожним перед рідними. Солодкий аромат мандаринок заповнить усю кімнату. А за вікном на білих доріжках сніг знов замете сліди нічного гостя – справжнього Святого Миколая, якого ти, на жаль, ніколи так і не побачиш…

Миколайвукраїнськійрелігійнійтанароднійтрадиції

Свято Миколая прийшло до України 1088 рокуза часів князя Всеволода Ярославовича. На честь святого княгиня Ольга побудувала один з перших храмів Київської Русі в середині IXстоліття – над могилою Аскольда в Києві. Найдавнішу збережену українську ікону святого Миколая датуютьпочатком XIV століття.

Українці з давніх часів вважають Миколая святим – заступником простого люду (до речі, його ім'я в перекладі з грецької означає «перемога народу»), особливо несправедливо скривджених. А ще він опікується мандрівниками та моряками. У нас цього святого називають«скоропомічним»— адже він завжди поспішає на допомогу тим, хто цього потребує.

Сотні церков в Україні побудовані на честь Чудотворця Миколая. А в місті Миколаїв йому споруджено великий пам’ятник. В українському народному фольклорі багато приказок, у яких згадується Миколай. Так, на Херсонщині, якщо на Миколи йшов сніг, говорили: «Миколай бородою трусить — дорогу стеле», а на Харківщині загадували: «Як на Миколи іній — буде овес». Постать Миколая, поряд із Богородицею та Ісусом можна зустріти у стародавніх українських щедрівках.

Для наших прабабусь і прадідусів святкування Миколая не обмежувалось отриманням подарунків. На Харківщині 17, 18, 19 грудня справляли так звані Миколині святки. У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди й на ячмінь. Існувала йтрадиція випікання спеціального печива – миколайчиків. А на Гуцульщині побутував весільний звичай, коли молодих освячували іконою Миколая. Молодий перед батьком ставав, як перед святим Миколаєм, а наречена перед матір’ю, як перед Богородицею.

В давнинуна Миколая укладалися договори і угоди, бо всі були впевнені, що в цей святий день ніхто не зважитися на обман. А ще зі свята Миколая в українських містах починали працювати ярмарки, де встановлювалася ціна на хліб і борошно.

Як Святий Миколай ходив українськими землями?

Кажуть, традиція дарувати подарунки дітям на свято розповсюдилась Європою із середньовічної Німеччини. Її перейняли Австрія і Польща, а далі й Україна. Це підтверджується тим, що в Україні звичай класти дітямподарунки під подушкузберігся передовсім наПравобережній Україні, яка свого часу перебувала підвладою Речі Посполитої.

Після революційних подій другої половини ХІХ ст. на Галичині серед українського шкільництва виникла потреба в яскравому дитячому святі. Тому Святий Миколай став опікуном українських школярів.Дитяче свято потребувало текстового матеріалу – віршів, пісень, драматичних творів. Багато українських авторів відгукнулося на цю потребу. Найперше слід згадати про Івана Франка. Йому належить віршований переказ легенди “Чудо з утопленим хлопцем” й одноактова п’єса “Суд святого Николая”, в якій уже постають традиційні персонажі українського миколаївського свята – ангели, помічники святого, опікуни та захисники дітей, і чорти, що намовляють Миколая не давати дітям подарунків.

Із приходом на більшу частину українських земель радянської влади Святий Миколай, як і всі інші релігійні символи, був витіснений. Згідно з постановою ЦК КПРС від 1937 року, на заміну йому прийшовДід Мороз, який даруєподарунки наНовий Рік.НаЗахідній Україні, натомість, традиція збереглася.

У Києві перше офіційне свято Миколаябуло влаштоване 19 грудня 1990 року для 700 хлопчиків і дівчаток — сиріт та дітей з багатодітних сімей. Через рік, 19 грудня 1991 р., стараннями Всеукраїнського православного братства, на гроші, зібрані Товариством святого Андрія Первозванного у США, дитячі свята святого Миколая влаштовано вже у 20 містах України.

Сьогодні українська резиденція Святого Миколаязнаходиться у Карпатах. У Національному природному парку "Гуцульщина", навіть є садиба святого Миколая, куди кожен може приїхати наекскурсію.

Давня українська легенда про Мокрого Миколая

Ікону Миколая Чудотворця здавна вішали чи не у кожній сільській хаті. До неї молились діти, як до образа свого заступника. На старих українських іконах можна побачити різні зображення Святителя. Одним із найцікавіших є так званий Мокрий Миколай.Чому ж «Миколай Мокрий?»Легенда оповідає«Чудо про немовля в Києві», яке сталося не пізніше 1091 року.«Чудо…» розповідає про подружжя, яке вирушило на паломництво у Вишгород до мощів Бориса і Гліба на день їх пам'яті. Поверталися вони до Києва по Дніпру в човні. У дорозі жінка задрімала і упустила у воду немовля. У відчаї батьки дитини звернулись до св. Миколая, «велику віру до нього маючи», з проханням про допомогу. Наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою «…лежаще мокро перед образом св. Миколая» на хорах Софії Київської.

Як виглядав Чудотворець

Народився МирЛікійський десь між 270 та 286 роками у Малій Азії. Ще у дитинстві Миколай вирішив присвятити життя богослужінню. І в юні роки стає священиком. Батьки Миколая були дуже заможними і після смерті залишили синові великий спадок. Цебагатство невеликими частинами Миколай роздаровував біднякам, аж поки не роздав все до останньої монети.Не чекав, щоб у нього просили допомоги, а сам шукав бідних, щоб їм допомогти.Багато років святий Микола був єпископом уМирах(місто у сучасній Туреччині), тому його називаютьМир Лікійським. На початку ІV століття, під час гонінь християн вінбув ув`язнений за віру. Помер, ймовірно, у віці 65-70 років.

Сьогодні ми можемо уявити, як насправді виглядав Святий Миколай. Про це розповідають вчені: розкривши могилу Миколая Лікійського, вони здійснили досліди. В результаті аналізу створено приблизну модель обличчя, а також досліджено інші зовнішні риси померлого. Отже, Миколай був невисокого зросту: приблизно 167 см. Він одягався просто і без прикрас. Антропологи припускають, що Мир Лікійський не вживав м`ясної їжі. У нього було мужнє обличчя та карі очі. Шкіра – оливкового відтінку, чітко виражене підборіддя і вилиці. А із давніх свідчень сучасників Миколая, його лице випромінювало незвичайне світло, подібно до обличчя Мойсея.

Професор Луїджі Мартіно, який проводив досліди над тілом святого, розповідає: «Пошкоджені суглоби, хребет і кістки грудної клітки свідчать про муки, які переніс Святитель Миколай у в'язниці - його катували на дибі». Ці зміни викликані довгим багаторічним впливом тюремного холоду і вогкості (святий провів у темниці близько двадцяти років).

Чому Святий Миколай–найкращий?

Його мощі виявилися нетлінними, мироточивими і здатними зцілювати хворих.Церква канонізувала Миколая. Він був і залишається найвідомішим святим у Європі. Його поважали однаково й католики, й протестанти, його люблять діти Колумбії, Німеччини та України.

Та лише в Україні, як стверджують деякі дослідники, Святого Миколая вважали опікуном дітей. У старих церковних записах є такі слова:"Напередодні Святого Ніколауса матері тримають напоготові подарунки та різки для своїх дітей"(1555 р.). А в давній миколаївській колядці:"Святий Ніколасе, мені поклади, що за потрібне вважаєш ти. Яблука, горіхи, мигдаль маленькі діти радо їдять!"

Святого Миколая можна вважати прадідом і Діда Мороза, і Санта Клауса, аджена основі його древнього образу з`явились ці казкові персонажі. Тож, повертаючись до витоків, ми повинні віддати перевагу не американським чи радянським символам, а давнім світовим, й у тому числі українським, традиціям. Адже саме Отець Миколай як особистість втілює найкращі людські ідеали.Він відзначився чистотою життя, за яку мав від Бога дар чудотворення, а також милосердям і благодійністю.Очільники Церкви й богослови, встановлюючи свято, закликали вірних пам’ятати саме про ту взірцеву чистоту й щедру доброчинність, брати їх за приклад. Миколай, оцінюючи поведінку дітей,вчить бути порядними, чесними і слухняними, милосердними, безкорисливими, щедрими та допомагати іншим.

До Всеукраїнського Дня Бібліотек присвячується....
/Files/images/bbloteka/knigi-uverennost-v-sebe.jpg

/Files/images/bbloteka/44525433.jpg

Бібліотека. Тиша. Століття.
Історія і тисячі імен.
Тут зібрані думки, ідеї світу,
разом із мудрістю віків
Книга – одне з найбільших чудес,
створених людиною.
З тих пір, як люди навчилися писати,
свою всю мудрість вони довірили книгам.
Книги відкривають нам світ,
допомагають уявити минуле,
заглянути в майбутнє
З історії книги та бібліотек

Книга – одне з найбільших чудес, створеною людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, свою всю мудрість вони довірили книгам. Книги відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє.

Грецьке "бібліо", латинське "лібер", семітське "сефер", арабське "китаб", подібно словяно-балтійському "книга", трактується однаково: предмет; твір або частина твору.

Шлях розвитку книги був довгим і складним. Який тільки матеріал не використовували люди для виготовлення книжок: каміння, глину, листя та кору дерева, шкіру тварин, бамбук, папірус, шовк, метал.

Довіряючи всі свої знання і досвід книгам, люди навчилися зберігати їх. Скарбницями книг називають бібліотеки. У перекладі з давньогрецької мови слово “бібліотека” означає приміщення, де зберігаються книги (“бібліо” – книга, “тека” – сховище). Бібліотеки з'явилися з незапам’ятних часів. Давні єгиптяни називали їх “аптеками для душі”, тому, що книги робили людську душу благородною, а розум сильним.

Перші бібліотеки були складами в буквальному значенні цього слова. Найдревнішу, вік якої 5000 років, археологи знайшли на території колишньої Месопотамії (сучасний Ірак). Вона являла собою склад з 30000 глиняних табличок, що містили в основному укази і закони.

Шумерійці вже за 4000 років до нашої ери вміли писати. Вони користувалися піктографією - малюнковим письмом. Поступово малюнки спрощувалися й ставали значками, слова позначувались, - ідеограмами.

В країні де жили шумерійці було мало дерев, тому вони винайшли глиняні книги. На глині видавлювались значки гострими трьохгранними паличками. Рисочка на початку натиску виходила товстішою, а в кінці - тонкішою і, таким чином, була схожа на клин. Тому писемність шумерійців одержала назву клинопису. . Таблички витримали випробування часом і зарекомендували себе як найміцніший матеріал.
80 тому археологи почали розкопували шумерійські міста І в кожному знаходили гори табличок з клинописом. Інколи таблички були акуратно розкладені по плетених корзинах.
До корзин були прикріплені глиняні ярлики, наприклад: "Документи, що стосуються саду", "Документи, що стосуються майстерні ткачів"

Єгипетський папірус ріс в дельті Нілу. Його стебла легко розчіплювались на волокнисті стрічки. Вони вкладались поряд, так, щоб утворювалась широка смуга. Другу смугу викладали перпендикулярно до першої. Згори їх притискали важким камінням. Рослинний сік, витиснутий цією вагою склеював смуги в суцільний шматок. Кілька таких шматків з`єднували в довгу смугу, вигладжували, згортали у звиток. Перемотували звиток, користуючись палицями. Звиток ділився на стовпчики - своєрідні сторінки. Конструкцію книги-звитка підказав матеріал - папірус, який легко згортається. В бібліотеці Британського музею зберігається рідкість - Папірус Гарріса. У ньому понад сорок метрів. Книги-звитки з папірусу виявилися прекрасним винаходом. Цей спосіб написання книг проіснував багато тисяч років.

Давньоєгипетські книги написані ієрогліфами. Прочитали ієрогліфи тільки в позаминулому сторіччі. Над їх розшифруванням працювало багато вчених. Особливо велику роль відіграв французький дослідник Жан Франсуа Шампольйон (1790-1832).

Бібліотеки Давнього Єгипту мали каталоги. До нашого часу дійшли лише невелика частина з них. В одній з єгипетських бібліотек перелік книг був написаний на стіні храму.

З сивої давнини, коли виникли перші бібліотеки їх зберігачі турбувались за те, щоб книги не пропадали. Цій меті слугував книжковий знак. В наш час він називається ex libris - екслібріс, що в перекладі з латинської означає: "з книг". Тому, хто викрав книгу-звиток з бібліотеки, загрожувала сувора кара. При деяких фараонах - страта. Доля єгипетських бібліотек була сумна. Завойовники - варвари не щадили бібліотек. Звитки написані на папірусі були не міцними. До нашого часу дійшла дуже мала частина їх.
Крім того, в різних країнах світу книги виготовляли на бересті, пергаменті та шовку.

Перші книгосховища, про які маємо достовірні свідчення - це бібліотеки глиняних плиток з клинописом Ассирії, Вавилонії, Урарту. В бібліотеці Ашшурбанапалабулу не менше 20 тис. глиняних плиток. В бібліотеці працювали астрономи і астрологи, граматики і математики, будівельники і лікарі, юристи, письменники і жерці.

Бібліотеки древніх єгиптян були призначені тільки для царів і жреців.
Афінська бібліотека VІ ст. до н.е. складались з книг, що були написані на дощечках, шкірі і папірусі, в ІІІ ст. д.н.е. виникла Пергамська біб-ка та її суперниця Олександрійська бібліотека єгипетських царів-бібліофілів - Птолемеіо. В ній нараховувалось не менше 200 тис. сувоїв.
В стародавній Греції і Римі були і особисті зібрання книг: Еврипіда і Демосфена, Платона і Аристотеля. Цицерон мав бібліотеку в Римі і на приміській віллі. Першу публічну бібліотеку заснував в Римі в 39 р. д.н.е. друг Вергілія і Горація - Гай Азіній Поліон.

Римляни придумали публічну бібліотеку, хоча й у трохи дивній формі. Будь-хто міг почитати книгу в... лазні – там була спеціальна кімната, де книги не піддавалися впливу води і пари. Лазні в Древньому Римі будувалися всюди, виходить, і з бібліотеками не було проблем.

Перші книги, схожі на сучасні, з`явились приблизно у I сторіччі н. е. Називались вони кодексами (в буквальному перекладі - книга з дерева). Уявіть собі дощечку з поглибленнями. В них заливався розплавлений віск. Писали по воску гострою металевою паличкою - стилем. Декілька таких дощечок з`єднували шнурком у книги. Поступово стали робити сторінки з більш легкого матеріалу: спочатку папірусу, а потім пергаменту.

В середні віки виникли майстерні письма - їх називали скрипторії. Щоб суцільний текст легше читався його ділили на шматки червоними лініями. Робив це майстер, який називався рубрикатором. Поля книг часто покривались орнаментами. Це була робота іллюмінатора. Заможні люди замовляли для книг дорогі оправи, прикрашені сріблом, золотом та дорогоцінним камінням. Але й ті книги, що не мали таких оправ були дуже дорогими.

Найбільше книг зберігалось у монастирях, де до них відносились дуже бережно. Якщо книжки видавались другому монастирю, церкві або приватній особі, за них брали великий заклад.

Власний спосіб переписування книг завели університетські майстерні. З книги. що зберігалась в бібліотеці, робилась одна головна копія. Вона називалась "екземпляр" (від латинського слова exemplar - приклад, зразок). Екземпляр зберігався в університетській майстерні письма в вигляді окремих зошитів. Студент брав такий зошит за плату, переписував її, повертав і отримував наступну. З тих часів збереглось приблизно тисяча таких університетських книг.

Папір винахід китайський. З`явився він тут, приблизно в ІІ сторіччі. Виготовляли папір з обривків шовку, ганчірок, зношених рибальських сіток та кори дерев.. Все це подрібнювали та перемішували з водою. Суміш наливали тонким шаром на тонку сітку з бамбуку, вода витікала, на ситі утворювався тонкий шар паперової маси - майбутній паперовий лист. Його сушили та проклеювали.
Ця основа виробництва паперу збереглась дотепер, окрім сировини. Сьогодні сировиною для виготовлення паперу виступає деревина, а з ганчірок виготовляються лише найкращі сорти.
З Китаю папір почав рухатись Корею та Японію, потім в арабські країни і, нарешті, в Європу. Вчені підрахували швидкість цього мирного "завойовницького" походу - приблизно тисяча кілометрів за сто років!

Історія зберегла ім`я китайського коваля Бі Шена. В середині ХІ ст. він навчився складати з окремих літер з зображенням одного знаку цілу друкарську форму. Він вирізував письмові знаки на глині та придумав спосіб багаторазового використання набору.
На початку ХІІ ст. в Німеччині був створений напис на глині, видавлена за допомогою окремих літер. З такими літерами працювали ювеліри, котрим потрібно було отримувати написи на металі, та палітурники, які літерами видавлювали написи на палітурках.

Спосіб друку відтисками - типографію, що зберегла багато найголовніших властивостей до нашого часу, і винайшов в ХV столітті Йоганн Гутенберг.

Відкриття Гутенберга складається з декількох винаходів: він придумав, як виготовляти металічні літери, щоб їх було багато і щоб вони були однакові. Тут йому допомогли навички в граверній та ювелірній справі. Спосіб відливу літер в словолитному інструменті, вчені вважають головним відкриттям Гутенберга; Гутенберг придумав, як складати та скріплювати рядок набору з окремих літер, - верстку. Цей інструмент зовні схожий на довгу коробку, відкритий зверху пенал; він також віднайшов спосіб як скріплювати окремі верстки в сторінку, щоб вона не розсипалась; відкриття нового складу типографської фарби, щоб вона гарно лягала на друкарську форму, давала чіткий відтиск, не змазувалась, швидко висихала, - належить також Гутенбергу.
Шрифт книг, надрукованих фарбою, виготовленою по рецепту Гутенберга, дотепер дивує соковитістю й силою.
Знаменита Біблія Гутенберга дійшла до нас в декількох примірниках. Вона дуже гарна. В книги є одна особливість. Друкована, вона схожа на рукописну. Друкованим способом в ній виготовлено лише текст. Заголовки та узори малювались від руки червоною та золотою фарбами. Біблія Гутенберга, надрукована на пергаменті була надто дорогою... Тому після декількох унікальних пергаментних примірників він почав друкувати книгу на папері. Висока ціна пергаменту затримала б розвиток друкарської справи, але на той час був вже відомий папір.

У період середньовіччя книги писали тільки в монастирях. Там же збиралися бібліотеки. У 1250 р. засновано Паризький університет (перший світський університет у Європі) і при ньому бібліотеку. В епоху відродження для бібліотек почали будувати розкішні будинки. Бібліотека у Флоренції збудована за ескізами Мікеланджело.

У 1753 р. була заснована у Лондоні Бібліотека Британського музею. За даними 1972 р. фонд нараховував 8,5 млн. книг, більш 20 тис. екземплярів рукописів на європейських мовах, багато літератури на східних мовах. У фонді унікальні збірники рукописних книг (єгипетських, грецьких, римських папірусів), інкунабул, видань часів Англійської буржуазної революції 17 сторіччя та Великої французької революції. Бібліотека Конгресу у Вашингтоні , одна з найкрупніших бібліотек світу, Національна бібліотека США , центр національної бібліографії заснована у 1800 р.

У Київській Русі першу бібліотеку зібрав Ярослав Мудрий. Вона була заснована в 1037 році при Софійському соборі. У ній зберігались церковні твори і література з світової історії, географії, астрономії, філософії. Крім державних актів, у ній були історичні твори візантійських авторів, давньогрецьких філософів і істориків: Арістотеля, Геродота, Плутарха.

Пам’ятний знак на місці першої бібліотеки, заснованої Ярославом Мудрим (м. Київ).

У кінці ХІ століття головним культурним центром Київської держави став Печерський монастир. Тут близько 1113 року літописець Нестор написав "Повість временних літ". При монастирі була велика бібліотека. Про неї очевидець ХVІІ ст., Павло Алепський, писав: "Тут прекрасне книгосховище, де є надзвичайно дорогі книги..., ми бачили старі грамоти за 500 років на пергаменті..."

На жаль, книгозбірня майже повністю згоріла під час пожежі в монастирі 1718 року.

На нашій землі, до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була справжнім витвором малярства. Характерною пам'яткою середньовіччя є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 рр., у селі Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належав Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення місцевої флори.

Що означає в історії книгодруку 1564 рік? 1 березня цього року в Москві Іван Федоров, який ввійшов нашу історію під достойним ім`ям Першодрукаря, разом зі своїм учнем Петром Мстиславцем випустив першу книгу "Апостол". Видаючи в Львові знову "Апостола", Федоров в передмові до неї згадує, що його переслідували. Така доля багатьох першодрукарів. В Львові Іван Федоров випустив і "Часівник" (1565р.) - книгу, яка включала молитви впродовж дня. По таких книгах не лише молились, але й вчились грамоті. "Часівник" був невеликого формату, його було зручно носити з собою., але саме тому ці книги погано збереглись. "Часівник" Івана Федорова належить до великих книжних рідкостей.

В 1574 році Іван Федоров видав першу друковану "Азбуку", яка збереглась лише в одному примірнику. Книга знаходиться в США, в бібліотеці Гарвардського університету.

У Івана Федорова були на слов`янських землях попередники. В кінці ХV століття в Кракові почав друкувати слов'янські книги, використовуючи кирилицю, Фіоль Швайпольт, а після нього білоруський вчений та просвітитель Франциск Георгій Скорина, що жив та працював в Празі,

а потім через переслідування, перебрався в Вільно, де й продовжив друкувати книги. Важливою особливістю книг, які видавав Георгій Скорина, була їх мова, що поєднувала в собі церковнослов`янську та білоруську. В його книг дуже гарний шрифт, вишукані заставки та буквиці. Незвичайний для тих древніх часів титульний лист: "Библия русска, выложена доктором Франциском Скориною из славного града Полоцка".

Існують відомості, що в Москві, ще до Івана Федорова було надруковано декілька книг. Але на них не вказано ім`я друкаря та відсутня дата виходу в світ. Друк у них досить недосконалий, тому й припускають, що вони з`явились раніше, чим книги Івана Федорова.

Одним з осередків книгодрукування в Україні була Печерська Лавра. Перший, хто розпочав друкарство в Печерській Лаврі, був архимандрит, Єлисей Плетенецький (1599-1624). Десь біля 1615 року він купив в Стрятині у спадкоємців Федора Балабана гарну друкарню і перевіз її до Лаври.

Плетенецький гаряче взявся до друкарської роботи; в Радомишлі він збудував велику папірню, що постачала папір у його друкарню. Лаврська друкарня випускала більше ніж інші друкарні. За 8 років від свого започаткування (з 1617-1624 р., до смерті Є. Плетенецького) Лавра надрукувала 11 великих книжок. Це були: “Часословець”, “Анфологюнъ” 1619 р. (1048 сторінок), “Книга о въръ единой“ 1619 р., “Божественная літургія” 1620 р., “Номоканонъ”1620 і 1624 р., “Беседы І. Златоустаго”1623-1624 р., “Псалтыръ” 1624 р. та інші.

Майстри книжкової справи Лаври дбали про вишукану зовнішність своїх книжок, і в цьому відношенні печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов'янського світу. Спеціальні "ізобразителі" звичайно готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680 років і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII столітті.

Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань, наприклад, "Бесіди на ап. Павла" 1623 р., "Бесіди на Діяння" 1624 р., "Тріодь Пісна" 1627 р., "Тріодь Цвітна" 1631 р., Требник 1646 р., "Патерик Печорський" всіх трьох видань - 1661 р., 1678 р., а особливо 1702 р., "Апостол" 1695 р., “Напрестольне Євангеліє “1697 та 1707 р. і т. п.- все це пишні видання, з великою кількістю гравюр, часом більше сотні, видання одне одного розкішніше, одне одного дорожче, з яких кожне є гордістю того чи іншого архимандрита-видавця. За сто років своєї найкращої праці Лавра мала декілька десятків дуже гарних граверів, серед яких були й такі талановиті, як монах Ілля (1636-1663), Леонтій Тарасевич та Інокентій Щирський.

У третій чверті XVI ст. друкарство твердо осіло на заході української землі. Крім Львова, де діяла друкарня Ставропігійського братства, відомі також друкарні Михайла Сльозки, єпископа Арсенія Желібарського, єпископа Иосифа Мумлинського. Українську книгу друкували у Стрятині, Крилосі, Угорцях, Перемишлі, Острозі, Дермані, Костянти нові, Почаєві, Рахманові, Луцьку, Кременці, Житомирі. На Київщині лише в самому Києві діяло три друкарні, а також були друкарні у Фастові та Бердичеві. На Чернігівській землі найбільшою була друкарня в Чернігові. На Поділлі було сім друкарень.

Вже сама кількість друкарень свідчить про значний розвиток книгодрукування в Україні. Наприклад, Львівська друкарня в 1591— 1622рр. видрукувала 13 книжок, Острозька 1574 — 1595рр. — 18. Київська лаврська друкарня за перші 15 років свого існування видала 40 книг, серед яких переважно монументальні видання по 500 — 1550 сто-рінок. Наприклад, відомий «Требник» митрополита Петра Могили мав 1670 сторінок. На кінець XVIII ст. тут було видрукувано понад 250 книг. Почаївська друкарня з 1730 р. до кінця XVIII ст. випустила 187 книг, Чернігівська за значно коротший строк — більше 50.

Серед імен першопечатників історія зберегла наступні: Мстисливец Петро Тимофєєв; Готан Варфоломей - любский печатник (м. Любек); Мессінгер Ганс (Бокбиндер) - датчанин; Тирасьєв Никифор; Андронік Тимофєєв Невєжа, Іван Невєжа (син Андроніка); Мамоничи Кузьма, Лев, Лука - власники друкарні в домі Мамоничів; Гарабурда Васль Михайлович; Аніка Феодір Феофан Псковитянин; Онисим Михайлов Радишевский (прибувший з Острогу); Федір Болобан (Вільно, 1604 г.); Микита Федеров Фофанов; Беринда Памве (молдавский уроженець, Київ); Тарасій Земка (Київ); Тимофій Олександров, власник приватної типографії з 1626 р. (Київ); Ієромонах Павло Домжив-Люткевич (помістя кн. Григорія Четвертинського), ієродиякон Сильвестр; Сперидон Соболь (Кутсинський монастир, 1631 р.); Михайло Сльозка (Львів, 1646 г.)

Найпершим фаховим продавцем книжкової продукції вважається друкар М. Сльозка. За старих часів, тобто в XVII-XVIII ст., книги продавалися насамперед у друкарнях. М. Сльозка винайшов нову форму розповсюдження друкованого слова: продавав видання Львівського братства, роз'їжджаючи по ярмарках.

В ХІХ сторіччі ручний набір став вважатися надто повільним, особливо для газет. В 1884 році з`явилась машина, котра повністю механізувала набір. Називалась вона лінотип. Її винахідник, майстер годинникар, американець німецького походження Отмар Мергенталер, заслуговує того, щоб його запам`ятали нащадки. Клавиші лінотипу схожі на клавиші звичайної друкарської машинки.
Способи швидкісного набору та друку спочатку буди придумані для газет та журналів. Потім їх перенесли на книги.
Сучасний лінотип не схожий на пристрій ручного набору часів Гутенберга, сучасна ротація не схожа на його друкарський станок. Але разом з тим вони найближчі родичі.
Найближчий спадкоємець літографії - офсетний друк, сучасний спосіб плоского друку. Дуже широко в сучасних друкарнях використовується фотонабір, спочатку він був ручним, а з часом став механізованим. Його швидкість набагато вища за всі інші способи набору.

Музей книги (м. Київ).

Сьогодні в Україні найбільшою є Київська центральна наукова бібліотека академії наук, відкрита 1919 року. У 1977 році її фонд становив 8 млн. одиниць літератури. Львівська бібліотека ім. В. Стефаника має 6 млн. примірників, Харківська - ім. В.Г. Короленка - 5 млн. примірників
Зараз в великих бібліотеках широко використовуються й така форма зберігання книг як мікрофільм. З розповсюдження ПК започатковано нову еру розвитку друкарської справи, способів зберігання та тиражування видань.

Найстарішою бібліотекою Східної і Центральної Європи є бібліотека Вільнюського університету. Вона заснована при Вільнюській ієзуїтській колегії в 1570 році Великим князем Литви Жігимантасом Аугустасом і Вільнюським єпископом Альбініюсом.

В Росії перші публічні бібліотеки виникли у 18 сторіччі. У 1714 році за розпорядженням Петра І створена збірка книг у Петербурзі, яка у 1756 р. була передана Академії Наук. У 1756 р. була створена Наукова бібліотека Московського Університету, найбільша у дореволюційній Росії.

Найстаріша книгозбірня України – Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка, яка в 2008 відзначила своє 400-річчя.

Американський магнат сталеливарної промисловості Ендрю Карнегі ввійшов в історію аж ніяк не завдяки своєму величезному багатству, що він заробив законними і незаконними методами і яке на той час поступалося тільки рокфеллерівському. Ні, Ендрю Карнегі залишився в історії як дійсний фанат бібліотечної справи. Він вірив у велике майбутнє англомовних народів і думав, що воно прямо залежить від вільного поширення знань. Засобом для цього він бачив публічні бібліотеки. Під кінець життя містер Карнегі витратив біля двох третин свого багатства на їхній розвиток: побудував і оснастив 3000 бібліотек в англомовних країнах, з яких 1800 – у США.

Перша у світі публічна бібліотека, що утримується за рахунок податків, – була відкрита в американському Бостоні в 1854 році.

У заяві мерії міста було сказано: "Майбутнє демократії залежить від освіченості громадян. Освіченість громадян залежить від розвитку публічних бібліотек. Кожен громадянин має право на приналежні суспільству джерела інформації". Це була так звана американська мрія в її оригінальній версії: кожний може домогтися успіху, якщо буде мати необхідні знання.

Американський бібліотекар і бібліограф Мелвіл Дьюі був помішаний на ефективності бібліотечної справи і наприкінці ХІХ – початку XX століть одноосібно придумав усе те, без чого неможлива сучасна бібліотека: каталоги, відповідне розташування книг у книгосховищі, нумерацію, що полегшує пошук... Дьюі першим висловив очевидну нині думку: бібліотеки повинні бути відкриті допізна, щоб люди могли приходити в них після закінчення робочого дня. Він же розробив систему видачі книг додому і штрафів за їхнє несвоєчасне повернення.

У 1876 році Дьюі запропонував десяткову класифікацію DDC ( ДДК ). Класифікація призначалася для систематизації розстановки книг в загальнодоступних американських бібліотеках, включаючи бібліотеку конгресу США. Всі об'єкти в цій класифікації діляться на 10 основних класів знань. Згодом класифікація Дьюї послужила основою для розробки універсальної десяткової класифікації (УДК ) .

Зі смутком приходиться визнати, що бібліотека належить до тих об'єктів, які людина знищує з особливою завзятістю. Що там темне середньовіччя – достатньо згадати недавню історію. Німецькі нацисти влаштовували величезні багаття з книг. Китайські комуністи спочатку спалили книжкові збори монастирів Тибету, а потім ввійшли в смак і спалили свої бібліотеки – у них це називалося "культурною революцією". У 1992 році, під час громадянської війни в Югославії, сербські солдати підпалили боснійську бібліотеку в Сараєво, а потім убили пожежних, що спробували погасити полум'я. Афганські талиби спалили 50 000 найменувань книг. У США, є маса громадських організацій, що виступають за вилучення з бібліотек тієї чи іншої книги – наприклад, "Гаррі Поттера".

Як не дивно, великої шкоди бібліотекам міг заподіяти і письменник, а саме Максим Горький. Він задумав зібрати колектив авторів і переписати усю світову літературу – від Гомера до Олександра Дюма – у комуністичному дусі, а оригінальні добутки викинути з бібліотек. Однак Горький помер, і для радянських читачів Д'Артаньян залишився веселим авантюристом, а не, скажімо, борцем за права французьких трудящих.

З 90-х років ХХ століття розпочався процес формування електронних бібліотек в різних країнах світу. Так "бібліотека ХХІ сторіччя" створюється в Японії. З 1994 року в США була розвернена дослідницька програма Digital Libraries Initiative (DLI) по електронних бібліотеках. З 1995 року діє проект створення електронних бібліотек для країн "Великої сімки" - Bibliotheka Universalis. З цього ж часу здійснюється національна програма Великобританії "eLIB".

В 1998 р. при підтримці Російського фонду фундаментальних досліджень та Російського фонду технологічного розвитку розпочалася реалізація російського проекту "Російські електронні бібліотеки".

Сьогодні активно формується нова форма бібліотеки - медіатека. Частина медыатек формує фонди змішаного типу, а окремі - комплектуються лише електронними документами. Для медіатек будують сучасні будівлі. На фото медіатека міста Сендай, Японія.

В Україні діє власна програма формування електронних бібліотек. Метою створення електронних бібліотек, в Україні, проголошується сприяння збереженню та ефективному використанню національної культурно-історичної та наукової спадщини.

Електронні бібліотеки, це розподілені (за темами) інформаційні системи, які дозволяють надійно зберігати та ефективно використовувати різнорідні колекції електронних документів (текст, графіка, аудіо, відео та ін.), доступні в зручному для читача вигляді. Електронні бібліотеки передбачають колективний доступ до інформаційних ресурсів шляхом створення локальної мережі окремих бібліотек з перспективою об`єднання їх єдину, глобальну мережу інформаційних ресурсів.
Електронні бібліотеки створюються на базі бібліотечних програмних комплексів. В нашій країні найбільше використовуються:

  • "УФД/ Бібліотека";
  • АБІС (автоматизовані бібліотечні системи) "МАРК" та "РУСЛАН";
  • ІРБІС (інтегрована розподілена бібліотечно-інформаційна система);
  • "Liber";
  • UNULIB;
  • ALEF;
  • koha;
  • dspace та ін.

Обмін даними між різними бібліотечними системами здійснюється за допомогою спеціальних форматів обміну даними (UNIMARS|USMARS|RUSMARS), використовується і ISO формат.
В мережі ІНТЕРНЕТ на сьогодні представлені провідні бібліотеки світу. Україна приймає активну участь в цьому процесі. Створюються регіональні та корпоративні електронні бібліотеки, як універсальні так і тематичні. Формуються фонди медіатек.

Бібліотека Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського формує власну електронну бібліотеку, складовими якої є: база даних локальних електронних мережевих документів, медіатека, повнотекстові електронні документи сайту та Інституційний репозитарій.

Ми приймаємо участь в створенні корпоративного каталогу аналітичних статей ЦУКК та регіонального каталогу РКК, в формуванні всеукраїнської реферативної бази даних "Україніка наукова" та зведеного каталогу дисертацій психолого-педагогічної тематики.

Зокрема, спільними зусиллями 10 бібліотек створюється в мережі ІНТЕРНЕТ електронний фонд аналітичних статей з 80 журналів України. Описи формуються для кожної статті видання з розподілом за предметними рубриками, вводяться ненормовані ключові слова та короткі анотації до кожної статі. Фонд створюється на базі бібліотечної системи ІРБІС. При цьому кожна з бібліотек учасниць отримує описи всіх видань, або тих видань, що передплачені в бібліотеці.

Книга на Поділлі

За матеріалами книги: Запаско Яків Прохорович
ПАМ’ЯТКИ КНИЖКОВОГО МИСТЕЦТВА: УКРАЇНСЬКА РУКОПИСНА КНИГА

Духовним підґрунтям розвитку книжності України була релігія, і Поділля не було винятком з цього контексту. Безумовно, місцеве українське населення для проведення Служби Божої потребувало православних книг. Ми можемо припустити їх існування навіть у домонгольській період, адже місцеве населення було знайоме з письмом.

Археологам відомі знахідки стилів - спеціального інструменту для письма на болохівських городищах XII-XIII ст., але до сьогодення дійшли відомості про рукописні кодекси набагато пізнішого часу. Найдавнішим, за інформацією Я. Запаска, є рукописне Євангеліє середини XV століття. 1489 роком датована Кам’янець-Подільська Четья-Мінея, виконана писарем «Березкою Дольбничем з Новгорода». Наприкінці XV ст. у с. Серби (тепер Могилів-Подільського р-ну) переписано книгу «Пролог» на вересень-лютий.

Інформація про рукописи XVI - першої половини XVII ст. ширша і повніша. Як пише Я. Запаско, «.в царині рукописної книги стався справжній злет. У цей час рукописних книг створено набагато більше, ніж це було раніше».

На Поділлі найчисельнішими рукописами, що збереглися, є Євангелія, до яких віряни ставилися з особливою повагою. Книги виготовляли самостійно або замовляли.

Ієрей Лука з Вінниці 1550 р. переписав Євангеліє, попович Іван 1589 р. переписував Євангеліє у домі ієрея Дмитра у с. Кальній Деражні (тепер Деражнянський р-н Хмельницької обл.), Федір з Любартова, який займався переписуванням книжок у Барі, 1608 р. виконав також Євангеліє. Міщанин Мартин Тур 1552 р. замовив переписати Євангеліє. Текст Євангелія учительного 1592 р. у с. Угринківцях (тепер Заліщицький р-н Тернопільської обл.) почав копіювати Данило, попович Гриневський, а закінчував Федір Пашкович із Сатанова.

Я. Запаско відзначає, що подоляни не залишались осторонь від книжкового мистецтва: чимало гарних оздоблених пам’яток було написано в регіоні. Він згадує Євангеліє другої половини XVI ст. з с. Дмуховець на Тернопільщині, кінця XVI ст. з с. Шумлян і з околиць с. Бережан, а також Євангельські бесіди 1605 р. з Тернополя і Євангеліє 1606 р. з Західного Поділля. В оздобленому акварельними мініатюрами і барвистими декоративними прикрасами Євангеліє з Нового Міста (Вінниця), переписаному священиком місцевої церкви Георгієм Дашкевичем, є запис «Помяни Господи многогрешнего Захарія», укомпонований в одну із великих ініціальних літер, розміщених на початковій сторінці Євангелія від Іоанна. Безумовно, запис зробив художник книги, що в такий спосіб наважився назвати і своє ім’я. Подібний підпис художника книги «Іакова» є ще в одному подільському (з Вінниччини) манускрипті Євангелія 1579-1580 рр. з с. Рогізна.

З появою друкованих книг з’являються їх рукописні копії, серед яких на Поділлі особливе місце посідають друки Ф. Скорини. Так його Апостол, надрукований у Вільно 1525 р. , вже невдовзі був переписаний Лаврентієм Івановичем у Маначині (тепер Волочиського р-ну Хмельницької області) «накладом» маначинського намісника ієрея Єфрема. Відомий також рукопис 1571 р. , в якому скопійовано не тільки текст книги, а й передмови-заголовки, які написав сам Скорина, і навіть перемальовано своєрідний друкарський шрифт цих заголовків. До наших днів збереглися також рукописні списки друкованої Біблії Ф. Скорини. Першу частину одного із таких списків Біблії 1568 р. видання переписав 1575 р. Дмитро із Зінькова (тепер Віньковецького р-ну Хмельницької обл.), а другу - протягом 1576-1577 рр. на замовлення ієрея Іоанна у Маначині виконали 2 переписувачі. Причому маначинський список містив усі старозаветні книги Біблії, в тому числі й ті, що відсутні у друках Ф. Скорини. Відомий ще один подільський список скоринівських друків, який не зберігся, бо зник під час Варшавського повстання. Сьогодні всі копії, які можна пов’язати з неопублікованими частинами Біблії друкаря, походять зі східної Галичини й Поділля. Я. Ісаєвич припускає, що перебуваючи на службі в одному з маєтків віленського єпископа Яна в м. Крем’янці, Скорина не полишав надії продовжити видавничу діяльність і там готував до друку не видані ще частини.

Кам'яенець-Подільский. Ворота вірменської церкви Св. Богородиці

Але не тільки українцям потрібні були релігійні тексти. Сьогодні першою безперечною згадкою про рукописну книгу Поділля вважають дарчий підпис вірменського купця Сінана на вірменському миссалі, переписаному в Криму 1349 р., подарованому у 1394 р. і вірменській церкві у Кам’янці-Подільському. Відомо також, що 1891 р. з Rам’янецької церкви св. Миколи до Імператорської публічної бібліотеки (Санкт-Петербург) передали ще 45 вірменських рукописів XVII ст. як релігійного, так і світського змісту. Вважаємо реальним припущення про подільське походження деяких з цих кодексів. Логічною, на наш погляд, є теза про можливість місцевого єврейського рукописання з XV ст., часу появи перших громад в краї, адже юдейська традиція вимагала використання рукописних книг під час богослужінь.

Активізація рукописання, на думку Я. Запаска, призвела до того, що у другій половині XVI- першій половині XVII ст. розширився репертуар рукописної книги: зросла кількість книг не літургійного і навіть світського призначення. Зростання кількості освічених людей покликало переписування книг для власних потреб. Їх виконували сільські або містечкові священики, старші школярі, лікарі та юристи. Рукописи з цього часу стають рядовими, скромними та утилітарними.

Видатна постать української книжності XVI ст. Герасим Смотрицький, перший ректор Острозької академії, народився і виріс у с. Смотричі (тепер Хмельницької обл.). Його батько — дяк Данило — був освіченою, ерудованою людиною, упорядником одного з рукописних збірників середини XVI ст., що містив «Сказаніє Афродітіана», «Меандрові мудрості», а також повість про Яна Гуса.

Освіту Герасим Смотрицький здобув у домашніх вчителів, оскільки у передмові до Острозької Біблії говорив про себе, що ніколи не бачив училища. Працював він спочатку на посаді міського писаря у Кам’янці-Подільському, де його шанували як вченого-книжника. У 1586 р. його запросив князь Острозький для роботи по виданню Біблії. Причому, як вважає В. Фрис, переїзд Смотрицьких до Острога (і, відповідно, використання ними письма, яким вони навчилися писати ще вдома) мав певний вплив на стиль письма всього острозького осередку. Півустав, яким користувалися в Острозі наприкінці XVI - на початку XVII ст., був більше подібний до подільського, ніж до волинського. А. М. Боянівська навіть вважає цю родину своєрідною професійною династією переписувачів книг.

Особливе місце у книжковій культурі Поділля посідає праця шаргородського священика Димитрієвича, який, враховуючи мізерність провінційних книжкових запасів, 1660 р. склав своєрідну хрестоматію зразків духовної та світської літератури в коротких переказах для малопідготовленого читача — «Біблію малу, зібрану з різних книжок, вибраних думок, коротко заради легшого розуміння і пам’яті не дуже освічених читачів».

Наприкінці цього рукопису укладач умістив список використаної літератури, який ще допомагає уявити коло читання представника середнього прошарку освічених осіб того часу, які проживали далеко від тодішніх духовних центрів України, на теренах, які нещодавно були в епіцентрі національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це ще й перший відомий в українській бібліографії рекомендаційний список для потенційних читачів.

У ньому числились Острозька Біблія, «Беседи» Іоанна Златоуста, Номоканон, відомі збірники «Пчела», «Маргарит», «Діоптра», такі відомі українські друки як «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона, «Лексикон» Памви Беринди, Требник Петра Могили, «Ключ розумінія» Іоанакія Галятовського, «Книга про віру» Захарія Копистянського, а також житія святих та панегірики, українські хроніки, з яких подано інформацію про козацькі війни, перекладні повісті «Олександрія», «Варлаам та Іоасаф», кілька польських книжок, зокрема з теології, церковної історії під редакцією Петра Скарги, історії, права.

Потенційне коло читання охоплювало не тільки релігійні питання, воно пропонувало відомості з філософії, мовознавства, юриспруденції, історії, географії, нарешті, просто твори для читання, перекладні, так звані рицарські романи. Подільський священик мав можливість користуватися цими найзначнішими книгами України XVII ст. , що поширювалися й у друкованому й рукописному вигляді, і популяризував їх зміст тогочасною українською літературною мовою. Варто зауважити, що деяка частина рукописних джерел, якими він користувався, вийшла друком набагато пізніше.

Подоляни почали фіксувати історичні події. Серед найвідоміших спеціальних рукописів слід згадати Хмільницький літопис, який охоплював події 1636-1650 рр. і був своєрідним щоденником, до якого вносилися найбільш вагомі, на думку невідомого автора, події.

Вірменська колонія, яка була однією з найчисельніших і наймогутніших національних громад регіону, складала «Кам’янецьку хроніку», в якій було подано докладний опис подій в Україні та сусідніх країнах за 1430-1652 рр. Її авторами вважаються представники вірменської аристократичної верхівки міста війт, протоієрей Ованес (помер 1610 р. ), його син, писар, згодом - війт Крикор, внуки, священики Агоп і Аксент. В останньому варіанті хроніку склав Агоп, який помер 1621 р. Пізніше її відредагував, значно доповнив і продовжив його рідний брат Аксент у 1650-1652 рр. вірменською і кипчацькою мовами. Перу Агопа належать також списки багатьох рукописів давньовірменською мовою, зокрема житія святих та Синаксар.

Серед тогочасних світських рукописів особливе місце посідали юридичні кодекси та книги судових і адміністративних записів. Сьогодні відомо про численні подібні зразки волинського або київського походження, але подільських обмаль, адже козаки та повсталі селяни цілеспрямовано нищили всі міські канцелярії та архіви Вінниці, Брацлава, Немирова, Тульчина та інших подільських містечок під час козацько-селянських повстань та національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

До ще однієї групи ділових рукописів цього часу належали книги міських ремісничих цехів. Однією з найстаріших в Україні є книга кам’янецького бондарсько-стельмасько-коладійсько-столярного цеху (1601-1783), на форзацах якої розміщено один з перших українських екслібрисів.

Підсумовуючи зібраний матеріал, ми можемо стверджувати про доведене українське та вірменське рукописання Поділля з XV ст., навіть кінця XIV ст., апріорі розмірковувати про можливість єврейського та польського. Зауважимо, що польські дослідники через брак відомостей здебільшого обговорюють побутування друкованої книги в регіоні. Стосовно мовних особливостей українських подільських рукописів, Я. Запаско неодноразово відзначав присутність староукраїнських і південнослов’янських вкраплень.

Ознайомлення з каталогами Я. Запаска та Л. Гнатенко дає підстави для висновку про те, що порівняно з іншими регіонами України, кириличне книгописання на Поділлі XV-XVI ст. було скромним. Не збереглося інформації про кодекси перших століть помонгольської навали. Чимало цьому сприяло прикордонне географічне розташування, соціально-психологічне середовище краю з постійною військовою загрозою, відсутність регіональних освітніх центрів або потужних монастирів, де могли б діяти скрипторії, та замала кількість потенційних заможних замовників.

Тільки з колонізацією південно-східних земель Поділля у XVI ст. , з налагодженням впорядкованого життя поширюється традиція рукописання, адже населення нових поселень будувало церкви, які потребували книг, тобто поступово від справи скоріше окремих ентузіастів подоляни почали переходити до сталої практики рукописання. І вже у XVII ст. було створено значущі рукописні пам’ятки.

http://library.vspu.edu.ua/html/ist1.htm

КНИГИ В ІСТОРІЇ
Від каменю до електронних бібліотек

Бібліотека. Тиша. Століття. Історія і тисячі імен. Тут зібрані думки, ідеї світу, разом із мудрістю віків Книга – одне з найбільших чудес, створених людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, свою всю мудрість вони довірили книгам. Книги відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє

/Files/images/bbloteka/images (1).jpg

/Files/images/bbloteka/knigi.jpg Дзвони Чорнобиля!

Чорнобильська катастрофа: вчора, сьогодні, завтра

Дивно, що питання, які виникли ще в часи Чорнобильської катастрофи, і досі залишаються без відповіді.Пропонуємо вам кілька цікавих фактів про Чорнобильську катастрофу та про ядерну енергетику у світі.

26 квітня 1986

Саме в цей день сталась найбільша трагедія не тільки України, а й усього людства – вибух на Чорнобильській АЕС. Причиною катастрофи прийнято вважати стрибок напруги в мережі, який викликав два вибухи. На щастя (якщо можна так сказати), вибухи були не ядерними, а хімічними - наслідок перегріву реактора і накопичення значної кількості пари. На момент вибуху в реакторі знаходилось близько 200 т урану. Було зруйновано обшивку, а через відсутність захисної оболонки більше 60 т радіоактивних речовин піднялись у повітря.
Сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30-40 разів більшою, ніж при вибуху атомної бомби в Хіросімі.
Оскільки Чорнобильська АЕС була графітно-водним реактором, саме графіт передбачав легкозаймистість всієї системи. Після вибуху в ньому залишилось близько 800 т графіту, який почав горіти. Пожежа тривала 10 днів і забрала життя 31 людини. Остаточно графіт перестав горіти лише 10 травня.
Пожежники, які першими прибули на місце катастрофи, не мали ізолюючих протигазів. Їх просто не попередили про особливості ситуації. В результаті радіоактивні речовини потрапили в дихальні шляхи ліквідаторів.
Кількість людей, що брали участь в гасінні пожежі на ЧАЕС, становила 240 тис. Всі вони отримали високі дози радіації. Однак саме пожежникам вдалось врятувати нас від справді серйозної катастрофи – сильного водневого вибуху, який міг стати наступним етапом трагедії.
Одразу після аварії майже 8,5 млн людей були опроміненими, близько 155 тис кв. км територій було забруднено, з них 52 тис кв. км – сільськогосподарські землі. Реактор продовжував випромінювати радіацію ще 3 тижні, доки його не закидали сумішшю піску, свинцю, глини і бору.
Уряд СРСР, очевидно, намагався приховати цю трагедію від світу через нав’язливу ідею секретності. Та не вдалося. Наступного дня у Швеції відзначили аномальне підвищення рівня радіації. Так було визначено, що в Україні сталось щось жахливе.
Перше офіційне повідомлення в СРСР зробили аж 28 квітня під тиском міжнародної спільноти, але і в ньому майже не повідомлялось про масштаби проблеми. Склалось враження, що загрози немає, а проблема локальна. Всі іноземні ЗМІ розповідали про небезпеку, викликану Чорнобильскою аварією, а радянські майже нічого про це не говорили. Хоча саме в цей час у всіх містах СРСР готувались паради і демонстрації на честь 1 травня.
Як чиновники пояснювали пізніше, вони не хотіли підняти паніку серед населення. Хоча в Києві, наприклад, в день, коли на вулиці міста вишли тисячі людей, рівень радіації перевищував фоновий в кілька десятків разів.

Від міжнародної допомоги уряд СРСР гордовито відмовився, але вже в 1987 році звернувся до МАГАТЕ, аби ті дали експертну оцінку діям щодо ліквідації наслідків аварії.
Після катастрофи станція не працювала близько 6 місяців. За цей час територію дезактивували, спорудили саркофаг, який накрив 4-ий енергоблок. А потім знову ввели в дію 3 енергоблоки, які ще залишились.

Причини

Загалом є кілька версій про причини аварії, але всі вони зводяться до одного – халатності працівників.
Офіційно причиною прийнято вважати некомпетентність персоналу, якому в той день доручили проведення технічного експерименту. Контрольні пристрої були відключеними, а потужність реактора знизили до недопустимого рівня. Ситуація стала неконтрольованою, а будь-які спроби нормалізувати її були здійснені невчасно. Як з’ясувалося потім, цей експеримент не був погоджений у встановленому порядку та підготований неналежним чином.
25 квітня 1986 року мала відбутись запланована зупинка 4-го енергоблоку для технічного обслуговування. Цю можливість вирішили використати для проведення досліджень, зокрема, перевірити роботу реактора у випадку втрати зовнішнього електропостачання. При цьому потужність повинна була становити не менше 700 Мвт, а через помилку оператора вона знизилась до 30 МВт – відчуваєте різницю? Однак експеримент продовжили з вимкненими системами захисту.
Після аварії розпочався судовий процес, на якому директора станції В. Брюханова було звинувачено у відсутності дисципліни серед працівників. Його також звинуватили в тому, що він не вжив відповідних заходів для захисту населення і працівників станції після виникнення аварійної ситуації, а також надав недостовірні дані про масштаби катастрофи, через що не відбулась своєчасна евакуація.
Звинувачення також були висунуті головному інженеру Фоміну та його заступнику Дятлову за те, що вони не провели належним чином підготовку кадрів АЕС та ігнорували вказівки органів нагляду.
Як виявилось, помилки персоналу АЕС неодноразово призводили до небезпечних ситуацій, але ці випадки ретельно приховувались. До 1980 року нараховувалось вже 8 зупинок енергоблоків: двічі - через помилки проектних організацій, тричі - через постачальників і тричі – через персонал.
Спочатку уряд СРСР та МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергії) звинувачували у тому, що сталось, виключно персонал АЕС. Однак через кілька років Консультативний комітет з питань ядерної безпеки опубліковав новий звіт, який розкрив питання серйозних проблем в конструкції самого реактора. Серед причин у цьому звіті були зазначені:

  • неправильне проектування реактора,
  • недостатнє інформування персоналу про небезпеки, пов’язані з особливостями конструкції;
  • попри те, що персонал і справді здійснив ряд помилок, зроблено це було ненавмисно і в основному через недостатнє інформування.

Дефекти конструкції були результатом спішного будівництва, яке було проголошене ударною комсомольською будовою. Намагання вгодити радянській верхівці призвело до зниження якості робіт. Окрім того реактор не пройшов всіх необхідних випробувань. В 1983 році вже були виявлені певні несправності, однак їх вирішили проігнорувати.
Є й альтернативні версії про порушення роботи циркулярних насосів та розрив трубопроводів, які призвели до стрибка потужності. Висуваються гіпотези про диверсію чи землетрус.
Російський геофізик Е.В. Барковський говорив про злам земної кори в долині річки Прип’ять і про землетруси, які неодноразово відбувались тут впродовж історії. Розповідають, що незадовго до катастрофи плити 4 реактора почали доволі сильно деформуватись через рух меж розлому.
Дехто вважає, що головною проблемою був саме уряд СРСР, який надавав перевагу комуністам, а не спеціалістам.
І хоча за всі ці роки було проведено чимало досліджень та розслідувань, експериментально підтвердженої версії аварії досі немає.

Евакуація

Спочатку евакуацію планували провести 26 квітня, однак уряд СРСР її затримав (можливо, сподівались, що обійдеться). Але це було помилкою. В цей день вітер дув у напрямку Прип’яті, яка знаходилась всього за 4 км від станції. Сосновий бір, який знаходився між двома пунктами, перетворився на "Рудий ліс" через вплив радіації. При чому сосна починає гинути при дозі 10 Гр, а людині достатньо всього 4 Гр.
Аби пришвидшити евакуацію, жителям сказали, що це тимчасовий захід, тому в зоні залишились майже всі їхні особисті речі. При цьому не пролунало і слова про рекомендації, які допомогли б зменшити вплив радіоактивного випромінювання на здоров’я.
Помилки були допущені й при перевезенні. Було обрано не зовсім вірний шлях просування колон. Майже 50% опромінення люди отримали саме в дорозі. Декому дозволили виїхати з міста на власному автомобілі, при тому що транспортні засоби також були забруднені, а дозиметричних постів ще не було.
Людмила Харитонова, працівниця ЧАЕС, згадувала, що найважче було прощатись з домашніми улюбленцями, які не розуміли, що їх залишають назавжди. Їх вивозити не дозволили через радіоактивну шерсть.
Після аварії з 30 кілометрової зони відчуження було вивезено 115 тис осіб. Однак, оскільки ураження також охопило землі Росії та Білорусії, сумарна кількість людей, котрі позбулися своїх домівок сягала 220 тис осіб.

Наслідки

Хоча Чорнобильська катастрофа вважається трагедією українською (внаслідок аварії постраждали 12 областей України), офіційні дані свідчать, що 70% радіації отримала Білорусія: постраждала п’ята частина сільськогосподарських територій, а сотні тисяч людей почали хворіти лейкемією та раком щитовидної залози. У білорусів також є зона відчуження, яка сьогодні сягає більше 4000 км.
Однак, радіоактивна хмара пішла ще далі та зачепила навіть схід США. Радіоактивні дощі були зафіксовані в Ірландії. Британське міністерство здоров’я повідомляє, що до сьогодні більше 300 ферм і 200 овець мають сліди радіаційного забруднення. В 1986 році таких овець налічувалось близько 4 млн.
Досить важливим питанням є забруднення водних джерел, особливо річок Дніпро та Прип’ять. Небезпека загрожує також Київському водосховищу. Існує небезпека проникнення радіонуклідів у підземні води, що може призвести до потрапляння радіоактивних речовин у системи водопостачання населених пунктів та у питну воду. Причиною цьому можуть стати так звані "воронки", які утворились у рельєфі. Радіоактивні речовини в них можуть проникати на сотні метрів вглиб ґрунту.
До сьогоднішнього дня фахівці сперечаються про кількість жертв аварії. На даний момент офіційно визнано 64 підтверджені смертельні випадки через ураження радіацією. Неофіційна статистика повідомляє про більше, ніж 15 тис людей, постраждалих внаслідок аварії.
А взагалі лікарі говорять про "лавиноподібне" збільшення показників смертності серед населення, яке потрапило під вплив радіації: в 1987 році кількість жертв сягала 2 тис., а в 1995 їх нараховувалось вже близько 37,5 тис. В основному це були люди з хворобами, про які в той час радянські лікарі й не знали: тиреоїдит, гіпотиреоз, гіпертиреоїдизм.
У жителів забруднених районів, а також у всіх, хто брав участь в ліквідації наслідків аварії, виявили схильність до катаракти, серцево-судинних захворювань, зниження імунітету. Крім того, було доведено, що опромінення невеликими дозами радіації може викликати тривожність та агресивність і впливає на психіку людей та, особливо, дітей. Зараз вважається, що найбільш розповсюдженою хворобою, викликаною викидом радіоактивних речовин в Чорнобилі, є рак щитовидної залози та лейкемія. Окрім того, говорять про збільшення кількості випадків вроджених патологій у дітей, а також про підвищення рівня дитячої смертності на забруднених територіях, хоча конкретних статистичних підтверджень цьому немає. Йшлося також про частішання випадків народження дітей із синдромом Дауна. В Білорусії пік захворювання припав саме на 1987 рік, але це ще не доводить конкретний зв’язок "епідемії" з аварією.
Є у цієї катастрофи є і плюси, якщо можна так сказати:

  • за рівнем безпеки на таких об’єктах почали слідкувати краще, в аналогічних реакторах було ліквідовано більшість несправностей,
  • на території Чорнобильської зони утворився природній заповідник, до якого люди майже не мають доступу.

В 1995 Україна пообіцяла Євросоюзу та великій сімці закрити станцію до 2000 року. Причиною занепокоєння стали дві великі пожежі в 1991 та 1996 роках.

"Саркофаг"

Вкінці 1986 року реактор накрили спеціальним "саркофагом", задля запобігання розповсюдженню радіоактивних часток. Укриття було збудоване добровольцями та мобілізованими солдатами, яких пізніше назвуть ліквідаторами. За весь час будівництва "саркофагу" їх нараховувалось близько 600 тис осіб з усього тодішнього СРСР.

Старий "саркофаг" робили з бетону, але без арматури, що викликає сумніви щодо безпеки з огляду на сейсмічну активність, помічену в цьому районі. Мешканці, котрі живуть в м. Славутичі (збудованому в основному для переселенців із зони відчуження), кажуть, що тріщини в споруді були фактично від початку. Є й такі, через які можуть пролізти люди. Перед будівельниками не ставили ціль зробити все герметичним. Але це і зрозуміло, через значний рівень радіації людини не могли там перебувати довго. Будівництво відбувалось за допомогою кранів з радіо управлінням. Розвідку здійснювали за допомогою людини у свинцевій камері, яку на великій швидкості проносили над реактором (жоден розвідник до сьогодні не дожив).
Вважається, що під укриттям і досі знаходиться близько 95-97% радіоактивного матеріалу, який залишився після аварії. Небезпека полягає в тому, що радіоактивні речовин, в разі обвалу, можуть нанести значну шкоду як середовищу, так і людству.

У 2000 році ЄБРР оголосив тендер на будівництво нового "саркофагу"для ЧАЕС. Виграли його два французьких підприємства. Роботи розпочались в 2012 році. Укриття повинне було з’явитись вже в 2014, однак будівництво затрималось. Поки що в обіцянках звучить рік 2015.

На будівництво другого "саркофагу" країни-донори зібрали 750 млн. євро (за іншими джерелами 980 млн.), при чому всі витрати знаходяться під контролем ЄБРР. Планується, що нова споруда зможе вирішити проблему, як мінімум, на сто років, хоча ліквідувати станцію планують ще в 2065.
"Саркофаг" будуватимуть за 180 м від 4 енергоблоку, що дозволить вберегти персонал (3 тис людей) від опромінення. Коли арка буде готова, її насунуть на об’єкт за допомогою спеціальних механізмів.

Зона відчуження сьогодні

Останнім часом все частіше лунають пропозиції щодо раціонального використання більш-менш безпечних територій, наприклад, створення Поліського біосферного заповідника.

На даний момент в зоні відчуження живе близько 400 видів тварин, птахів та риб. 60 з них – занесені до червоної книги України. Те ж з флорою: з 1 200 видів, знайдених на території зони, 20 – рідкісні. Науковці радіють відновленню популяції унікальних для наших територій бурих ведмедів, а також лосів, вовків, рисей, оленів і, як не дивно, коней Пржевальського, завезених сюди ще в 90-их. Тут почали з’являтись рідкісні чорні лелеки та нетипові для цих країв єнотовидні собаки.

Чорнобильські тварини нічим не відрізняються від звичайних, хіба що менш полохливі, бо їм не доводилось зустрічатися з людиною. Розповіді про аномалії і мутантів – перебільшення, кажуть місцеві мешканці. Єдине, що можна назвати правдою, це істоти, чий розмір перевищує звичний. Тут можна зустріти, двохметрових щук та 1,5 метрових сомів. Було декілька випадків наявності вроджених дефектів у свійських тварин. Хоча генетичні наслідки катастрофи потребують ще додаткового вивчення.

Окрім того, періодично розглядається питання про можливість скорочення зони відчуження. Згідно із затвердженою верховною радою програмою, ЧАЕС повинна бути повністю ліквідована до 2065 року: паливо буде вилучене та переміщене до довгострокових сховищ, відбудеться консервація реакторів, а коли рівень радіоактивності знизиться, їх демонтують, а територію очистять.

Туризм

Нещодавно Чорнобиль відкрив свої двері для туристів. Журнал Forbes включив ЧАЕС до переліку найекстравагантніших туристичних місць. Хоча кажуть, що законом це заборонено. Втім, краще так, ніж самовільні візити сталкерів.
Цікавість громадськості до зони відчуження прокинулась завдяки культурним надбанням суспільства: літературі, фільмам і, особливо, комп’ютерним іграм, які створили навколо Чорнобиля своєрідний міф. Саме тому сюди так часто навідуються сталкери. Ті, хто мав з ними справу, ділять їх на дві групи:
перші – ігромани, діти, які захотіли на власні очі побачити все зображене у грі. Далеко вони не заходять, а основною ціллю є кілька фото або відео знятих далеко від 10-кілометрової зони, які, втім, виглядають не менш моторошно.

другі – заходять в десятикілометрову зону. Їх похід зазвичай триває декілька днів. Але необхідно зазначити, що це доволі підготовлені люди: з необхідним обладнанням, фізичною та психологічною підготовкою та речами першої необхідності. В них є чіткий маршрут і знання з радіаційної безпеки.

Є тут і ті, хто вештається зоною в надії знайти будь-які речі, які можна використати або продати.

Повертанці

Крім туристів, які приїжджають сюди на кілька годин, є люди, які не змогли покинути свої домівки. Вони повернулися сюди ще в 1986 році та заселили 11 населених пунктів. Серед них найбільш "людним" є Чорнобиль з його магазином, поштою, пожежною частиною та іншими необхідними комунікаціями.

Цих людей часто називають самоселами. Термін з’явився у 80-их роках завдяки журналістам. Однак Ліна Костенко, одна з учасниць історико-етнографічних експедицій в зону, вважає, що це образлива назва. "Там їхня батьківщина. Вони виросли там і продовжують жити після аварії у своїх рідних будинках – хай і забуті Богом і державою". Вона схиляється до назви "повертанці".

Деякі джерела свідчать, що на момент повернення в зону їх було близько 1200. Зараз їх кількість різко зменшується, в основному тому, що це люди похилого віку. Середній вік мешканця зони відчуження становить 63 роки. Однак, незважаючи ні на що, вони продовжують жити своїм звичним життям: займаються господарством, збирають гриби і ягоди, ловлять рибу. Часом ходять на полювання.

Однією з причин повернення в зону було те, що житло, надане евакуйованим людям, було не якісним, збудованим нашвидкуруч. У будинках жило по кілька сімей. Корінне населення вороже ставилось до переселенців.

Повертанців намагались примусово виселити із зони. Спочатку вони переховувались як могли, навіть печі розпалювали вночі. А потім почали відстоювати своє право жити на рідній землі. Влада поступилась. Напризволяще цих людей все ж не залишили. Місцевим допомагають підприємства, які працюють в зоні відчуження: ремонтують будівлі, допомагають з транспортом, медичним оглядом і лікуванням, здійснюють контроль продуктів, привозять харчі, одяг, займаються ритуальними послугами.

Постає питання, наскільки безпечним є проживання у зоні радіоактивного забруднення? Були проведені дослідження, які показали, що дози опромінення жителів зони залежать від їх раціону та поведінки. Було виявлено, що вміст радіонуклідів у деяких продуктах, які вживають повертанці, перевищує допустиму норму. Крім того Адміністрація зони говорить про рівень радіації в поселеннях, вище допустимого. А жителі 10 кілометрової зони розповідають, що їм дозволили не покидати домівки, адже їхні організми вже звикли до радіації, а в чистому середовищі здоров’я може й погіршитись.

Трохи історії

До того, як весь світ дізнався про існування Чорнобиля, найбільшою катастрофою такого характеру була аварія на американській АЕС Трі-Майл Айленд. Вона і до сьогодні залишається найбільшою в історії Америки. Ліквідація наслідків тривала близько десяти років і коштувала 1 млрд. доларів.

Причиною вважають технічні несправності та некомпетентність персоналу. У системі охолодження реактора вийшов з ладу насос постачання, аварійна система охолодження вимкнулась. Вода не надходила через закрите водопостачання після ремонту магістралі. До кінця дня охолодження реактора відновили, однак за весь цей час розплавилась частина ядерного палива. Корпус залишився непошкодженим, однак незначна кількість радіоактивних газів потрапила в атмосферу, а станція була забруднена радіоактивною водою. В евакуації населення не було потреби, однак вагітних жінок та дітей попросили покинути 8 кілометрову зону.

Чорнобиль і Фукусіма

Через 20 років після трагедії про Чорнобиль почали забувати. Було знову активізовано ядерні проекти, котрі передбачали будівництво нових АЕС. Серед країн, котрі планували розвиток атомної енергетики, опинилась і Україна. Та ось знову – ми отримали чергове попередження.

До аварії в Японії, Чорнобиль вважався єдиною аварією з 7 – найвищим рівнем небезпеки. Тепер таких катастроф вже дві.
Україна з огляду на свій гірки досвід першою запропонувала Японії допомогу, як на офіційному, так і на міжособистісних рівнях. Спочатку японці не відреагували. Однак парламентарі з постраждалого регіону почали тиснути на Токіо, що і спонукало японських представників різних галузей все частіше приїжджати до України, аби познайомитись з нашим унікальним досвідом боротьби з наслідками ядерної трагедії. Тим часом українці теж відвідували Японію, зокрема Фукусіму, аби проконсультувати тамтешніх працівників.
Причиною аварії у Фукусімі став землетрус потужністю 9 балів та викликане ним цунамі. Стихія пошкодила енергозабезпечення станції і спричинила відмову системи охолодження, через що і стались кілька вибухів пари.

Доволі сильна різниця між Чорнобилем і Фукусімою полягала в тому, що "українську радіацію" вітер розніс Європою, а японську – незаселеними регіонами Тихого океану (але і в цьому нічого хорошого немає).

Сумно усвідомлювати, що навіть через стільки років у розвиненій державі після аварійний період доволі нагадував чорнобильський. Як виявилось, це стосувалось не тільки ліквідації небезпечних наслідків, а й інформування населення про забруднення, його вплив на здоров’я, профілактичні заходи і т.д. Хоча самі японці вважають, що з аварією справились добре: жертв не було, викид був вдесятеро меншим, ніж у Чорнобилі.

Всі ці події сприяли розвитку японсько-української співпраці. Зокрема в Японії є Фонд дітей Чорнобиля, котрий збирає пожертви та організовує благодійні концерти за участю японської співачки-бандуристки українського походження Наталії Гудзій.

Що далі…

Хоча наслідки Фукусіми не такі важкі як Чорнобиля, її вплив на суспільство буде значно сильнішим. Адже як можна порівняти тоталітарну державу із застарілим обладнанням та сучасну країну, яка стоїть на чолі всіх передових технологій. І в даному випадку результати були невтішними, а що говорити про менш розвинені держави, які претендують на активні ядерні програми?

Саме вибух в Японії дав новий поштовх антиядерному руху, тож всі екологи відразу взялися до справи. Ситуація дала свої результати: в кількох країнах були заморожені проекти будівництва нових атомних електростанцій, а старі реактори припинили роботу на певний час.

Безперечно питання енергетики в сучасному суспільстві стоїть доволі гостро з усіма дефіцитами та забрудненнями. Але аварії на АЕС – це занепад сільського господарства через непридатність територій, знівечені життя багатьох поколінь, мільйони грошей на знезараження, "саркофаги" та інші необхідні речі.

До того ж, дивно, що питання, які виникли ще в часи Чорнобильської катастрофи, і досі залишаються без відповіді. Якщо прихильники атомної енергетики планують і далі будувати АЕС по всьому світу, варто думати не про збільшення потужностей, а перш за все про безпеку: як зробити так, щоби аварії (а вони неодмінно продовжуватимуться) не мали таких катастрофічних наслідків або як запобігти поширенню радіації на далекі відстані.

Насправді використовувати атомну енергетику – це як ходити по лезу ножа. З одного боку, перспективи доволі заманливі, з іншого – один невірний крок і катастрофа неминуче зачепить усе людство. Якщо граєшся з вогнем, то рано чи пізно обпечешся.

Не варто забувати, що людина – істота не досконала, і все, створене нею, може дати похибку.

Традиції святкування Великодня.

Одне із найсвітліших і зворушливих весняних свят — це Великдень. Навіть вимовлена вголос назва піднімає в душі кожного багато відчуттів та спогадів. Відразу згадується запах щойно спеченої паски, яку бабуся вийняла з духовки або печі, красиві крашанки, радісні веселощі та незмінне «Христос Воскрес ». Та якими смачними були ці паски і інші традиційні ласощі …
Великдень це цілий букет традицій, які залишилися нам від наших предків — їх непростимо забувати. Але що, ж це за свято? Які традиції з ним були пов’язані раніше, і які залишилися сучасникам. Про це та багато іншого можна прочитати в цій статті.

Зазвичай в Україні Великдень ще називають «Воскресінням Господнім», а чи знаєте ви, що насправді це різні свята, які завдяки історії сплелися в одне ціле і перетворилися в те традиційне святкування, яке всім нам відомо?

Історія виникнення свята Великодня дуже давня. Задовго до приходу християнства наші предки святкували найголовніше свято весни, який називали Великдень. Щороку після весняного сонцестояння відбувалися численні обряди, які символізували перемогу весни над зимою, дня над ніччю, сонця над морозом, початок нового життя і посівного сезону. Сім’ї випікали «Великодні бабки» і фарбували яйця, які згодом стали прабатьками сучасних пасок і крашанок.

Іудеї теж почали святкувати Великдень ще задовго до різдва Христова. Цей день символізував їх вихід з єгипетського рабства. Саме слово пасха прийшло до нас з давньоєврейської мови і означало воно «проходження», «позбавлення». І вже після Різдва і Розп’яття Христа, в 325 — му році на Першому Вселенському соборі Християнських церков в місті Нікеї були прийняті основні правила святкування свята Воскресіння Господнього — Великодня. Одним з основних правил є дата святкування. Свято має відбутися в перше воскресіння, що йде за першим повним місяцем після весняного рівнодення. Якщо ж дата збігається з святкуванням єврейської паски, то православне святкування переноситься ще на тиждень.

Підготовка до святкування у багатьох віруючих розпочинається задовго до свята. Ті, хто бажає максимально долучитися до духовної сутності цього дійства, дотримуються посту протягом 7 тижнів. Віруючі вважають, що в ці дні душа повинна очиститися від усього тлінного і прислухатися до страждань Господа, який страждав на хресті в людському тілі.

Останній тиждень — Страсний, найвідповідальніший і важливий. Кожен день має особливе значення, але особливо відзначаються дні, починаючи з четверга. У «Чистий четвер» прийнято очищати свою не тільки душу і тіло, а й житло і все що з ним пов’язано. Важливо пам’ятати, що очищення не повинно перетворюватися на банальну генеральне прибирання. Душевні терзання допоможе подолати щира молитва. У Страсну п’ятницю релігійний світ нібито затихає в скорботних трепеті перед муками Христа. У цей день краще не слухати гучну музику, не лаятися з рідними та близькими, намагаючись тримати всі свої думки в світі і спокої.

Ніч перед днем Великодня — найважливіша і урочиста, у всіх церквах відбуваються святкові літургії, які закінчуються тільки на світанку з вигуками «Христос воскрес» і відповідними фразами «Воістину Воскрес».

Цілий тиждень після свята прийнято ходити в гості обмінюватися крашанками, пригощати близьких пасками та іншими смачними стравами. Завершує великодній тиждень день поминання близьких.
Традиції святкування Великодня мають багатовікову історію, в кожному окремому куточку країни існує свій неповторний колорит. Спробуйте і ви долучитися до світлих традицій святкування Великодня і принести в свою власну сімейну традицію трохи народного колориту.

Пасха: значення свята й історія

Історія Великодня пов'язана з воскресінням з мертвих Ісуса Христа. Це торжество з усіх урочистостей знаменує перемогу сил добра і світла над силами темряви і зла. Легенда свята оповідає про жертовність Ісуса Христа в ім'я людства і Його великому Воскресіння.

Дата свята Пасхи обчислюється за допомогою місячного календаря, тому й змінюється з року в рік.

У страсну П'ятницю - найскорботніший день перед Великоднем, був розп'ятий Ісус Христос на горі Голгофі. Перед цим Понтій Пілат хотів відпустити його, проте за наполяганням старійшин і натовпу зробив свій вибір на користь розбійника Варавви. Воскресіння Христове відбулося в останній день тижня. Про Воскресінні свідчать письмена історіографа Іудеї Гермідій. Саме в той день стався землетрус, а Гермідій відправився до труни Ісуса. Раптом навколо посвітлішало, і над землею з'явилася людина, витканий з променів яскравого світла, відкотився камінь, що закриває вхід у печеру і, коли Гермідій заглянув в труну, стало зрозуміло, що тіло Ісуса Христа зникло. У літописах історіографа значиться, що все це він бачив своїми очима, тому ніяких сумнівів в істинному Воскресіння Христа у нього не виникло.

Пасха: традиції святкування

Коли починається піст перед Великоднем? Пост перед Великоднем зазвичай починається відразу після свята Масляної і триває близько 7 тижнів. Саме останні 7 тижнів перед Великоднем - найвідповідальніші. Кожен день на тиждень перед Великоднем знаменує ту чи іншу подію із земного життя Ісуса Христа перед розп'яттям.

У суботу однією з великодніх традицій вважається похід в Храм на молитву. Потім в ніч з суботи на неділю починається великодня служба, під час якої заборонено надаватися мирським утіхам, гулянь і розвагою. У Велику Суботу в церкву приносять крашанки та паски, щоб освітити їх, потім день змінюється Світлим Воскресінням, коли православний люд вже має право «розговітися» і вдатися веселощам на честь Воскресіння Господнього. Одним з обрядів на Великдень вважається вітання одне одного словами «Христос Воскрес!» - «Воістину воскрес». У світлий неділю столи ломляться від смачних страв, а православні люди обмінюються один з одним фарбованими яйцями, які вважаються символом життя, родючості, весняного відродження і прообразом Всесвіту, в якій зародилося життя.

Прикмети на Великдень

Прикмети на Великдень

Незважаючи на те, що Великдень вважається православним святом, навіть в язичницькі часи наші предки його шанували з особливим трепетом. Існував обряд на Великдень обливатися річковою водою або водою з криниці, щоб бути здоровими. До речі, у нас ця пасхальна традиція почасти збереглася, тільки ми її повторюємо в Чистий четвер.

Старі люди в день Пасхи розчісували бороди і волосся, щоб у них було багато онуків. А умивання з посуду золота або срібла обіцяло багатство.

У православ'ї ж вважається, що в день Пасхи можна просити Бога виконати бажання, адже Великдень безпосередньо пов'язана з великим дивом.

Як святкую Великдень в Україні?

Пасха, або Великдень - як називаємо цей великий свято ми, українці, наголошується на території нашої країни приблизно так само, як і в інших православних країнах. У ніч з суботи на неділю православні українці йдуть в Храм, прихопивши з собою різні страви - яйця, м'ясо, паску, вино або «горілку», а після служби розходяться по домівках і сідають за стіл, щоб розговітися. При цьому традиційно в Україні вважається, що першим потрібно з'їсти шматок паски - символу тіла Господнього.

Існує обряд на Великдень під час випічки великодніх пасок, коли матері незаміжніх і неодружених дівчат і хлопців у надії, що ті скоро знайдуть особисте щастя, саджаючи в грубку хліб великодній, примовляють: «Великодня в піч, а ви, хлопці й дівчата, не сидіть , заміж йдіть ».

Традиційною грою на Великдень в Україні вважається гра «битки». Сидячи за столом, необхідно битися крашанками, чия писанка трісне першої, той і програв.

В Україні традиції на Великдень також мають на увазі фарбування яєць найрізноманітнішими техніками: «писанки», «крашанки», «скрабанкі».

В Україні Великдень святкується близько 40 днів, протягом цього часу люди ходять один до одного в гості і обмінюються великодніми наїдками.

Традиції на Великдень у Західній Європі

Традиції на Великдень у Західній Європі

Великдень - це міжнародне свято, але звичаї її святкування в різних країнах істотно відрізняються. Наприклад, у Німеччині існує повір'я про те, що подарунки на Великдень дітям приносить Великодній заєць. Зазвичай дітлахи отримують подарунки з милих кошиків, де фарбовані яйця складені немов у гнізді.

У Великобританії прижилася традиція на Великдень «обіймати» церкву, люди утворюють живе кільце, тримаючись за руки і обступаючи Храм. Щось подібне є і в Україні, адже зазвичай під час освячення великодніх кошиків люди обступають церква навколо.
Також в Англії є обряд на Великдень грати у футбол бочонком елю, після чого ель всі дружно розпивають. У Британії також поширені танці й танці в парках і скверах міст на честь Великого Свята Великодня.

Книжкова виставка присвячена дню космонавтики

/Files/images/bbloteka/IMG_7051.JPG

/Files/images/bbloteka/IMG_7052.JPG

/Files/images/bbloteka/IMG_7053.JPG

/Files/images/bbloteka/IMG_7054.JPG

/Files/images/bbloteka/IMG_7055.JPG

Благовіщення Пресвятої Богородиці

Благовіщення є одним з 12-ти найважливіших церковних свят. Святкується це світле подія рівно за 9 місяців до Різдва Христового , а саме, 7 квітня. Благовіщення – це непереходящий свято, а тому дата його святкування щороку однакова. Католики відзначають благовіщення за григоріанським календарем 25 березня.
В цей день допускається невелике послаблення для тих, хто дотримується Великого посту – на Благовіщення можна вживати в їжу рибу і червоне вино. Разом з тим, в цей день забороняється працювати, особливо на землі. Вважається, що саме в цей день остаточно відступає зима і вся природа починає прокидатися.

Історія свята


Благовіщення – це світла звістка про швидке пришестя у світ Сина Божого, яку Архангел Гавриїл повідомив Діві Марії. Згідно з Євангелієм, Марія ще з дитинства була обіцяна Господа і до досягнення шістнадцяти років виховувалася у храмі в Єрусалимі.
Потім вона була заручена з Йосипом – богобоязливим і чесним чоловіком, який доводився їй далеким родичем. Після заміжжя Марія з згоди чоловіка все так само зберігала свою чистоту і невинність, зберігаючи себе для Господа. Вона вела праведне життя, наповнену молитвами та добрими справами.


Марія була знайома з пророцтвом, в якому говорилося, що Спаситель роду людського народиться від діви, і була готова стати рабинею тієї жінки. Однак їй судилося стати матір'ю Сина Господнього. Почувши звістку Архангела, Марія відкинула всі страхи і прийняла своє призначення, подарувавши світові Ісуса Христа.
Більш глибокий сенс Благовіщення полягає в тому, що світ був врятований завдяки об'єднанню сили Бога і людської волі. Так, прихід у світ Ісуса Христа став можливий тільки завдяки згодою Марії – Господь дав людям свободу волі, і якщо б Діва відмовилася прийняти своє призначення, то Святий Дух не зміг би зійти на неї.

Традиції на Благовіщення

Благовіщення вважається днем свободи і спокою, в цей світлий свято навіть в пеклі на невеликий мить настає благодать. В цей день не можна виконувати ніяку роботу, особливо забороняється працювати в полі. Наші предки казали, що на Благовіщення навіть птиця гнізда не в'є. Навіть їжу в цей день прийнято готувати найпростішу, не вимагає великих витрат сил.

Благовіщення вважається несприятливим періодом для початку нових справ, оскільки в цей день повинні відпочивати і люди, і звірі, і птиці, і сама земля. Існує повір'я, що коли-то в це свято зозуля вирішила звити гніздо, не дивлячись на заборону. У покарання вона позбулася можливості створювати сім'ю, і була приречена підкидати свої яйця у чужі гнізда.
У селах існувала традиція влаштовувати на Благовіщення свято весни. Люди співали пісні, вітали прихід весни і пробудження природи, розпалювали вогнища, через які молодь стрибала, щоб спалити гріхи. Також було заведено відпускати птахів на волю. Якщо хтось тримав удома в клітці пернатих, то на Благовіщення він звільняв їх.
Вважається, що в цей день не можна сваритися, тому в будинку не допускалося жодних непорозумінь. Свято, як правило, проводили в родинному колі, уникаючи походів в гості. На Благовіщення необхідно сповідатися, покаятися і простити всіх кривдників.

Народні прикмети


З Благовіщенням пов'язано багато народних прикмет, деякі з яких прийшли ще з часів язичництва. Так, вважається, що в цей день не можна носити новий одяг, оскільки в цьому випадку вона швидко порветься і зіпсується. Також на благовіщення незаміжні дівчата не розчісували волосся, щоб не переплутати свою долю.
Також в цей день не можна брати гроші в борг, оскільки це означає віддати сімейне благополуччя. А ось для того, щоб повернути борг це дуже сприятливий період.
Крім того, наші пращури уважно слідкували за погодою на Благовіщення і передбачали таким чином, яким буде врожай. Так, якщо в цей день погода похмура – то урожай буде мізерним, якщо пройшла гроза – то літо буде м'яким і теплим, якщо яскраво світить сонце – то літо буде засушливим з можливістю пожеж.
Тепла погода на благовіщення обіцяє продовження морозів, а якщо у цей день помічені морози – то скоро можна чекати тепла. Якщо на Благовіщення ще немає ластівок, то весна буде холодною.

Благовіщення в умовах сучасності


Сьогодні дотримуватися усіх заборон і умов церковних свят набагато складніше, ніж було у часи наших предків. Так, якщо Благовіщення припадає на будній день, то повністю відмовитися від роботи просто неможливо – керівництво може не зрозуміти.
Тому в цей день потрібно хоча б уникати укладання важливих угод і не починати нову діяльність. Виконання домашніх справ також варто відкласти. Прання, прибирання, прасування, ремонт – все це може почекати ще день. Крім того, варто виділити час і сходити в церкву, щоб висповідатися і помолитися.
Головне пам'ятати, що Благовіщення – це світле свято, яке символізує свободу, надію і прихід весни. Тому якщо обставини не дозволяють вам відсвяткувати його по всі правилами, то постарайтеся провести цей день у світі з оточуючими і самим собою.
Не допускайте сварок, суперечок і взагалі будь-яких конфліктів, постарайтеся пробачити своїх недоброзичливців і відпустити всі образи. Якщо ви самі когось засмутили або сильно скривдили, то попросіть вибачення. Проведіть вечір у сімейному колі в мирі і спокої, і це буде кращим варіантом святкування Благовіщення.

Всесвітній день здоров’я

У нашій суспільній свідомості вітає одна дуже проста думка, безпосередньо пов’язана з питаннями здоров’я і проблемами його відсутності. «Буде здоров’я - решта все, додасться», - так звучить це багатовікове спостереження. І дійсно, наявність або відсутність у людини цього найціннішого стану, докорінно визначає його повсякденне життя, соціальне і суспільне оточення. Здоров’я - це справжнє багатство, наявність якого ми з вами інколи ігноруємо. Здорові люди здебільш рідко замислюються про те, як правильно і розумно влаштувати свій побут і життєдіяльність, щоб їх здоров’я залишалося міцним і надійним на тривалу перспективу. Наше власне здоров’я дуже легко втратити. Люди, що страждають тими чи іншими, особливо хронічними захворюваннями, на практиці кажен день стикаються з масою проблем, які активно відволікають їх від справжнього повноцінного життя.

Міжнародний святковий день, спрямований на залучення широкої громадської уваги до цих проблем і питань - Всесвітній день здоров’я, відзначається щорічно 7-го квітня. Це свято увійшло в традицію, за даними проекту DilovaMova.com, з середини минулого століття. Дата святкування Всесвітнього дня здоров’я приурочена дню створення Всесвітньої організації охорони здоров’я, відомої нам під абревіатурою «ВООЗ», а точніше дню прийняття статуту цієї організації. Статут ВООЗ було прийнято 7-го квітня 1948-го року, тоді ж, на першій сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я і виникла ідея проводити це міжнародне свято (WHA/A.2RES.35). До 1950-го року цей день відзначався 22-го липня, в день, коли сталася масштабна ратифікація запропонованого Статуту ВООЗ, потім День закріпився за нинішньою датою.

Традиції святкування Всесвітнього дня здоров’я нерозривно пов’язані з діяльністю всієї системи нашої охорони здоров’я. Працівники клінік, лікарень і госпіталів, ті хто так чи інакше з обов’язку професії і служби надає медико-санітарну допомогу всім, хто її потребує, як найкраще розуміють цінність здоров’я. Профілактика та увага до нашого власного здоров’я, - є основною метою проведених медиками в цей день акцій та заходів. Численні інформаційні матеріали, брошури та буклети, семінари, виступи фахівців і навіть концерти, які приурочені цьому Дню, в простій і доступній формі пояснюють нам важливість цієї позитивної ініціативи.

Здоров’я може мати дуже дорогу ціну. І в основному це стосується спроб повернути його на своє місце. У Всесвітній день здоров’я ми бажаємо всім його надійного зберігання. Всім хворим - якнайшвидшого одужання. Медикам - хорошої матеріальної і технічної бази. Всім нам - бути здоровими і життєрадісними!

До 203-ї річниці з дня народження великого українського письменника,художника, Кобзаря, Тараса Григоровича Шевченка

/Files/images/bbloteka/0_146a8a_20b1da8_XL.jpg

/Files/images/bbloteka/20170309_083603.jpg

/Files/images/bbloteka/20170309_083621.jpg

Шевченко Тарас Григорович

При народженні Тарас Григорович Шевченко
Псевдоніми, криптоніми Кобзарь Дармограй Руэль Перебендя
Датанародження 25 лютого (9 березня) 1814
Місценародження с. Моринці, нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна
Датасмерті 26 лютого (10 березня) 1861 (47 років)
Місцесмерті Санкт-Петербург, нині Росія
Поховання Смоленське православне кладовище іЧернеча гора
Національність українець
Релігія православ'я
Мова творів українська (поезія) російська (проза)
Ріддіяльності художник (живописець, гравер), поет, прозаїк, драматург, громадський діяч
Роки активності: 1826—1861
Напрямок романтизм, реалізм
Magnum opus: «Кобзар»
Автограф:

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25лютого (9 березня) 1814, с. Моринці— 26лютого (10 березня) 1861, м.Санкт-Петербург)— український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч. Національний герой і символ України. Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Життєпис: Дитинство та юність

Тарас Шевченко народився 25лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, Україна (за тогочасним адмінподілом Пединівська волость, Звенигородського повіту Київської губернії). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8(20) листопада 1804— близько 1848) та брата Микити (16(28) травня 1811— близько 1870). Згідно з родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття. 1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Кирилівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12(24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, а 26січня (7 лютого) 1819 року— сестра Марія. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою й увечері привезли до Кирилівки. 8(20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип. Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря. У той час ознайомився з творами Григорія Сковороди. У період 1822−1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цей твір не знайдено). 29січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра й нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького— селянина із Зеленої Діброви. 20серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина, і 7(19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом. 22червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія— від другого шлюбу Григорія Івановича. Тарас чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький). 21березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми дітьми до Моринців, а Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі. У той час Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас утік від нього й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області). Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та із села Тарасівки Звенигородського повіту. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця». Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, куди возив поповича до школи, а яблука та сливи— на продаж. Водночас їздив на базар в містечка Бурти і Шпола. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися в хлипнівського маляра. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина— Павла Енгельгардта, Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика у вільшанському маєтку. 6(18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року, нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка. Упродовж 1829−1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів. Майже два з половиною роки— з осені 1828-го до початку 1831-го— Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. Подробиці цієї подорожі маловідомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання в професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому самому місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830року. З цих часів зберігся Тарасовий малюнок «Погруддя жінки», який свідчить про майже професійне володіння олівцем. Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт узяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер— Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші. 1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець). Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі. Намалював: «Смерть Олега— князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка, «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель). До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький», «Аполліно»— копія, рисунки для розпису Большого театру в Петербурзі, «Маска Лаокоона», «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело», «Голова Люція Вера» , «Голова Генія»; «Анатомічна фігура» ; «Германік» ; «Фавн, що танцює»

Викуп

Портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова. Зібрані за цей твір гроші в розіграші лотереї послужили для викупу Тараса Шевченка з кріпацтва. Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком— художником Іваном Сошенком, а через нього— з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

5(17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші— 2500 рублів. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського— вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина. Лотерея відбулася 22квітня (4 травня) 1838 року, а 25квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну. Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837—1838 років також малярські твори, про які є згадка у повісті Шевченка «Художник», а саме: «Анатомічна статуя Фішера» ; «Мідас, повішений Аполлоном»; «Едіп, Антігона та Полінік»; «Єзекіїль на полі, всіяному кістками» .

У Петербурзькій академії мистецтв

Катерина (олія, 1842)

Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова в будинку №100. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв, а вже там— улюбленим учнем Брюллова.

Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23червня (5 липня) 1838 року за рисунок із гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній).

2(14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), яку вперше надруковано в харківському альманасі Бецького «Молодик». 24листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка в будинок №307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер— будинок №47 на 4-й лінії). Наприкінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у маєтку Федора Пономарьова— свого найближчого приятеля в Академії мистецтв. Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському». Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841). Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 року під назвою «Кобзар». До неї увійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844). Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його найперше в тому, що він пише «мужицькою мовою». Улітку 1842-го, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найвідоміших творів українського живопису.

Перша подорож Україною

13(25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського). У червні 1843-го побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем, і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі. 29червня (11 липня) 1843-го— у день св. Петра і Павла— відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). У липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста— учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських у Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярях. 20вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині в сестри та братів. Протягом жовтня— грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві, а друга— в Ермітажі.

Поет проти імперії

Під впливом баченого й пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29червня (11 липня) 1844 року. 30жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар» . 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки» . Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля») з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський. 22березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення: «Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге №386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии». Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну й вільного проживання там. 25березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника.

Друга подорож Україною

31березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Кукуріківщину. Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети і краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв. До нашого часу зберігся лише портрет О.А.Лук'яновича, що перебуває в Миргородському краєзнавчому музеї. Як про те свідчать автографи Шевченка під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони в Мар'їнському. У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому. Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки.

Восени та взимку 1845 року Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»), «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[106], «Кавказ»[107], «І мертвим, і живим…»[108], «Холодний Яр»[109], «Давидові псалми»[110]. Важко захворівши, наприкінці 1845-го написав вірш «Заповіт» , в якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.Через яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувалися в рукописних списках. Сам Шевченко переписав їх для себе в спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа» (1843−1845).

Арешт і заслання

Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер— Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства— таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21лютого (5 березня) 1847-го. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5(17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…».

Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», з якими «могли посіятися й згодом вкоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі». На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати.

В Орській фортеці, всупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту. Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко захворів на ревматизм. Деяке полегшення становища Шевченка настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбитий емоційний стан поета. В Оренбурзі Шевченко зблизився із засланцями-поляками— учасниками повстання 1830—1831 рр.— і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. У квітні 1850 року Шевченка вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на півострові Мангишлак; там він перебував сім років.

У Новопетровській фортеці, попри нагляд, моральне страждання й фізичне виснаження, Шевченко таємно провадив малярську й літературну діяльність. Співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Лише під час Каратауської експедиції влітку 1851-го він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Звільнення

Друзі Шевченка клопотали про його звільнення, однак тільки в 1857-му, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчалися успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще 1847-го поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857-го по 13 липня 1858 року). У серпні 1857-го Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Третя подорож Україною

Навесні 1858-го поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок. Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних— у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859-го Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським— чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга. На світанку 14 серпня 1859 року поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.

Останні роки життя

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним наглядом поліції. Однак він створив багато нових творів. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання. Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном у Лейпцигу в 1859-му. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року побачило світ нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861-го випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар» (Букварь южнорусскій)— посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, разом із іншими митцями, Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах».Уже хворим Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті автопортрета 1860 року свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

Смерть і поховання

В останні роки Шевченко хворів ревматизмом, пороком серця, поліартритом і цирозом печінки— ці хвороби, з часом, ускладнилися водянкою. З осені 1860 року самопочуття Тараса Григоровича почало погіршуватися. 23 листопада, зустрівшись у М.М.Лазаревского з доктором Барі, Шевченко особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Шевченку поберегтися. Відтоді здоров'я його погіршувалося з дня на день. Січень і лютий Шевченко просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи деяких знайомих.

26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер від водянки. На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Перепоховання в Україні

Після того, як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу в квітні того ж року, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Селяни копають могилу Тарасу Шевченку на Чернечій горі біля Канева, 1861

26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу й залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». 8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому»,—

згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі.

Особисте життя

Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть відповідного віку. Але надії були марними— Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана й довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав. Наступною жінкою, котру він кохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.1843 року Шевченко їде в Україну й зустрічає там Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г.З.». Наступними жінками, котрі мали місце в серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка, українка Лукерія Полусмак, якій Шевченко присвятив вірш «Ликері». Зваблював цю простакувату дівчину дорогими подарунками, але вона не захотіла відмовитися від столичного життя й переїхати в українське село. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого чоловіка-пияки, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей у Петербурзі, переїхала до Канева й щодня приходила на могилу Шевченка.

Літературна творчість

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки й настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX— на початку XXстоліття чи не єдиною книжкою в більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати.

В історичному розвитку України Шевченко— явище незвичайне своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та відомістю Шевченко— виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки в кріпацтві, 10— на засланні, а решту— під наглядом жандармів. Шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І.Франко:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі й вільні шляхи професорам та книжним ученим».

Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка була багатогранною. Митець був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і два уривки з інших п'єс; дев'ять повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), чотири статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису й графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису й графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Рання творчість

Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837−1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких— поряд із версифікаційними й стилістичними засобами народно-пісенної поетики— було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна й гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одне слово, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв'язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів посідає соціально-побутова поема «Катерина»— зворушлива розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка. Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого й другого періодів творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Період «Трьох літ»

По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши вісім місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання й свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигирине, Чигирине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату й закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним із найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис із поемами «Дзяди» Адама Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Генріха Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845). У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії й закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…»— вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного й національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального й культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика Аполлона Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 року Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми»— перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним із найдосконаліших зразків світової політичної лірики. Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845-го з поетичною присвятою Павелу Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, що була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом— у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Період заслання

Цикл «В казематі», написаний навесні 1847-го в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один із найважчих періодів у житті й творчості Шевченка— час арешту й заслання (1847−1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З приголомшливою силою виявлено любов до України, зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко», «Садок вишневий коло хати» та «Чи ми ще зійдемося знову», що закінчується словами:

« Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. »

Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика. До ліричних творів автобіографічного характеру, в яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А.О.Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства й жіночого безталання (так званої жіночої лірики Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення в багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фольклорні мотиви й образи набувають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів. Поет і на засланні далі таврував у своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського й польського народів як рівний із рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є дві редакції твору— 1848 і 1858 років). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

« Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських. »

Своєрідний розвиток мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860). На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна»— це українська Беатріче Ченчі[122], трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька й Словацького, у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини й убив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, котрий стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло дев'ять), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М.Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їхній мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, в якому день у день протягом майже року зафіксовані найважливіші події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри й спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Творчість останніх років життя

Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зламало його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857−1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857-го в Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів із борцями за національне й соціальне визволення (аналогію Миколи І— Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857)— гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу— самоусвідомлення поетом своєї творчості. Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет у вірші «Подражаніє 11 псалму» афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

« … Возвеличу Малих отих рабов німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. »

Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної й особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характерну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України— російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем Шевченкової творчості— темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка має небагато спільного з богословським образом Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». Іван Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки— «Плач Ярославни» (дві редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за десять днів до смерті. Написаний із мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості й відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

За життя Тараса Шевченка лише незначна частина його поезій побачила світ. То були переважно його ранні твори. 1840 року вийшла друком під назвою «Кобзар» його перша книжечка поезій. До неї увійшли вісім ранніх творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» та «Тарасова ніч». У цьому виданні твори постраждали від жорсткої цензури. 1841 року на ті кошти, що Шевченко зібрав від різних меценатів, прихильників його таланту, вдалося видати «Гайдамаки». 1844 року окремим книжками вийшли поема «Гамалія» та поема «Тризна» (російською мовою). Того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки Тараса Шевченка» окремою книжкою вийшли твори, що увійшли до першого видання «Кобзаря», та поема «Гайдамаки».

Під час арешту Шевченка 1847 року до рук жандармів III відділення потрапила рукописна збірка «Три літа» вже готова до друку, що містила такі твори, як «Сон», «Кавказ», «До мертвих і живих…», «Єретик» та ще десятки інших поезій і поем. Ці твори змогли побачити світ лише після революції 1905 року. Окремі ж поезії зі збірки «Три літа», що залишилися в приватних руках у рукописних списках, поширювалися серед народу. «Кавказ», «Холодний Яр», «До мертвих і живих…» були надруковані за кордоном (хоча й дуже неохайно), у Лейпцігу, 1859 року в книжці з назвою «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». Із заслання, з неволі, Шевченко привіз із десяток повістей, писаних російською мовою, та чотири «захалявних книжечки» віршів, які він «мережив і кучерявив», переховуючи від своїх наглядачів. Оправлені разом, ці книжечки склали альбом «невольничої поезії», який умовно назвали «Малою книжкою». Цей альбом зберігався в рукописному відділі Інституту української літератури ім. Тараса Шевченка. Після заслання, під час перебування в Нижньому Новгороді, Москві та Санкт-Петербурзі Шевченко переробляв твори, переписуючи їх до нового альбому, куди записував і нові твори. Так сформувалася нова книжка поезій— «Більша книжка» (умовна назва науковців). Проте надрукувати за свого життя Шевченкові з цих творів нічого не вдалося. З великими труднощами Тарасу Шевченку пощастило видати лише деякі видані до заслання твори. Із нових вдалося додати мало що, як от поему «Наймичка» (видана П. Кулішем 1857 року без імені автора) та «Давидові псалми». Те, що до заслання та після нього Шевченкові та його друзям вдалося видати, увійшло до книжки «Кобзаря», яка побачила світ 1860 року. Ця книжка поезій була останньою за життя Тараса Шевченка[124].

Буквар Шевченка

В Петербурзі в останні роки життя письменника було видано дозволений цензурою буквар Тараса Шевченка— «Букварь южнорусскій». Проте, згодом він був заборонений до використання. Так відомо, що в Черкаському повіті (Київська губернія) помічник начальника канівської поліції писав київському губернатору про вилучення приставом 12 букварів Тараса Шевченка, привезених до села Зеленок тимчасово зобов'язаним Осипом Устимова, більшу частину яких той роздав управителю Дорожинському, економам Матковському й Болевському, благочинному Грушецькому (священику с. Зеленок, місцевому диякону) та питним ревізорам Бистржаневському й Пілецькому. Відібрано їх було з метою недопущення розповсюдження їх по сільських парафіяльним школам і в канівській недільній школі. Хоча в донесенні при цьому згадувалося, що буквар Шевченка рос.«ничего в себе противного законам не заключает».

Художня творчість

Переважна більшість художніх творів Шевченка зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка.

Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датуються 1830—1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною й Казахстаном. За жанрами— це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є і його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша— авторські дати.

Політичні інтерпретації постаті

Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

Погляди щодо релігії

Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним із найконтроверсійніших питань у шевченкознавстві. Уся творчість Тараса Шевченка, його листи й записи в «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри. Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви й до релігії загалом. Тож оцінки релігійності митця варіюють від образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя й аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу. Однак позиція українського духовенства кардинально суперечить позиції РПЦ та радянської ідеології. Так, перекладач Біблії українською мовою митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив Шевченку працю «Релігійність Тараса Шевченка», в якій дійшов висновку, що «більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору» і що українському духовенству варто його частіше цитувати. Перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) часто цитував поета і присвятив йому дві проповіді. Нині більшість дослідників уважають Шевченка щирим християнином, котрий однак часто виступав з антиклерикальними поглядами (особливо щодо російського православ'я) та «претензіями» до Бога за свій народ, які хибно трактувалися як атеїзм. Схожі претензії знаходимо й у текстах біблійних пророків. Варто також зазначити, що Шевченко став одним із перших перекладачів сучасною українською мовою біблійних текстів. У грудні 1845 року він написав свої переспіви десяти псалмів. Його збірка «Давидові псалми» була видана ще за життя поета в складі «Кобзаря» 1860 року (та окремою книжкою того ж року).

Образ Тараса Шевченка

На банкноті 100 гривень зразка 1996 року Шевченко зображений зморшкуватим дідусем, хоча він помер у 47-річному віці.

Попри те, що Шевченко протягом життя був «душею компанії», любив сміятися, допомагати іншим і вмів розвеселити незнайомих людей, його звикли зображати із суворим виразом обличчя. Також хоча він помер доволі молодим (у 47 років), його часто зображають як дідуся, із зморшками. Про плекання за радянської влади образу саме такого суворого й похмурого Шевченка розповідав скульптор Леонід Молодожанин, автор кількох пам'ятників Шевченкові закордоном. У 1930-х роках він був студентом Ленінградської академії мистецтв у класі скульптури професора Матвія Манізера. Разом з іншими студентами він допомагав Манізеру моделювати пам'ятник Шевченка для Києва. Коли проект пам'ятника був готовим, на роботу приїхали поглянути Лазар Каганович і Микита Хрущов. Побачивши під фігурою Шевченка персонажів із «Гайдамаків» (подібно до харківського пам'ятника Шевченку), Каганович накинувся на Манізера з критикою: мовляв, такий Шевченко надихатиме селян повстати проти радянської влади. Він наказав прибрати всіх персонажів, змінити фігуру Шевченка з випнутими грудьми на фігуру з похиленою уперед головою, наказав прибрати Шевченкові руки за спину та повісити на них якусь важку одежину. Манізер переробив пам'ятник за «порадами» Кагановича й у такому вигляді його було відлито з бронзи і встановлено 1939 року.

25 років потому, в 1964-му, відкрито пам'ятник молодому Шевченкові у Вашингтоні роботи самого Молодожанина. Шевченко зображений на ньому з випнутими грудьми, спрямований уперед. Уважається, що перший пам'ятник молодому Шевченку в Україні було відкрито у Звенигородці 1981 року.

Дослідження життя і творчості

Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та в світовому літературному процесі— предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка— проблема невичерпна та багатобічна, і тому шевченкознавство як міждисциплінарна галузь наукового знання відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Ушанування пам'яті

Ім'ям Тараса Шевченка названо низку географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом із проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста. Ім'я Тараса Шевченка також мають вищі навчальні заклади— Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Придністровської Республіки (Молдова); театри— Національна опера, Тернопільський, Волинський та Харківський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Криворізький театр драми та музичної комедії, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри, гора Шевченка пік, Форт-Шевченко; з 1964-го по 1991 рік місто Актау мало назву Шевченко. В Україні та за її межами є багато пам'ятників Шевченку. Одним із найкращих уважається монумент у Харкові, великі пам'ятники Кобзареві встановлені також у Києві, Дніпрі, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено в Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага), Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канберра).

Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі в Каневі. У Києві діє Національний музей Тараса Шевченка, його філіал— це Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто є музей, присвячений тільки шевченківській тематиці. У галузі літератури щорічно присвоюють Шевченківську премію— одну з найпрестижніших відзнак України. Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень та на золотій пам'ятній монеті номіналом 200 гривень. На його честь названо астероїд 2427 Кобзар, кратер Шевченко на Меркурії та рідкісний мінерал тарасовіт. У жовтні 2014 року в Харкові на стіні 17-поверхового будинку намалювали найбільший у світі портрет Тараса Шевченка площею понад 500м². До 200-річчя від дня народження поета в березні 2014 року телеканал «Інтер» та інформаційний портал «Подробиці» створили інтерактивну карту об'єктів, присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку. На інтерактивній карті проекту «Світ Шевченка» відзначено 1060 пам'ятників Кобзарю, міста, села, вулиці, музеї, навчальні заклади, театри, названі на його честь. Ці об'єкти розташовані в 32 країнах на різних континентах. Інтерактивна карта дає змогу користувачам мережі побачити пам'ятні місця за допомогою сервісу огляду місцевості.

До 200-річчя поета в Донецьку вийшло видання «Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851−2014» .

/Files/images/bbloteka/20170309_085034.jpg

/Files/images/bbloteka/20170309_085039.jpg

/Files/images/bbloteka/20170309_085049.jpg

/Files/images/bbloteka/800xdsc_9180.jpg

ДО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ДНЯ БІБЛІОТЕК ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ....

/Files/images/bbloteka/10_najdorog4yh_knyh_u_sviti.jpg

/Files/images/bbloteka/images (2).jpg

/Files/images/bbloteka/images.jpg

Як виникли бібліотеки?

Перша бібліотека виникла 8000 років тому! Жителі Стародавньої Месопотамії писали на глиняних дощечках за допомогою тонкої палички, яка називалася клин. Їх спосіб письма відомий як клинопис. Дощечки обпікалися, а найцінніші з них містилися в спеціальні конверти з глини, щоб не псувалися.

Археологи знайшли тисячі таких дощечок, які зберігалися у палацах і були розсортовані в залежності від їх тематики.

Такі були перші бібліотеки. Бібліотеки Давнього Єгипту знаходилися в храмах: їх охороняли священики. Єгиптяни писали на папірусі, який потім згортали в рулон навколо палиці з наконечниками і зберігали в скринях або на полицях.

Найвідомішою була бібліотека в Олександрії. Вона виникла приблизно в 300 році до н.е.Там зберігалися більш 700000 сувоїв папірусу. Всі книги були класифіковані за 120 темами і описані в каталогах.

Стародавні римляни першими здогадалися будувати публічні бібліотеки.
Юлій Цезар планував створити цілу систему публічних бібліотек, і після його смерті вони стали користуватися особливою популярністю. Багаті жителі Риму спеціально засновували бібліотеки для бідняків, а також самі збирали величезні колекції книг для себе. До IV століття в Римі існувало 28 публічних бібліотек.

На початку нашої ери бібліотеки стали невід’ємною частиною церков і монастирів. Ченці читали й переписували книги: багато бібліотек підтримувалися завдяки їх зусиллям. Наприкінці періоду Середньовіччя, коли були побудовані величні собори, люди почали будувати маленькі бібліотеки при соборах.
Університети також стали колекціонувати книги. Університети Парижа, Гейдельберга і Флоренції славилися своїми колекціями прикутих книг.

Книги було так важко робити, що їх приковували до стін великими ланцюгами, щоб уникнути неприємностей.
До 1400 Університет в Оксфорді почав збирати бібліотеку.

В даний час його Бод-лейнская бібліотека найбільша серед університетських бібліотек. Публічні бібліотеки, якими ми їх знаємо сьогодні, існують всього 100 років. Англійські політичні діячі на початку XIX століття закликали народ до підтримки бібліотек.

Нарешті в 1850 році англійський Парламент дозволив створення бібліотек.

День Соборності України: історія виникнення традиції й свята

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону. Відновлення української держави – «української Речі Посполитої» – в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів. У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча. З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів підйому з економічного упадку, належних умов для греко-католицької церкви, розвитку народної освіти. Практично в той же самий час в Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможкть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духху розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були». Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одна з одною ворожих армій. Одночасно війна, яка обернулася шерегом революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі. 6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців. 18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю». 3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку». УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок». Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу Центральної Ради. В цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що: «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду». Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков. Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати. О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій. У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками. Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець. Наступного дня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави. У реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не згадувалося, вона була табуїзована. Проте в пам'яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись режиму. Прикметно, що день Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини , що благоговіє перед таїною Спасіння, переживає чудо великого оновлення. Утвердження єдності народу у соборній державі, чуття великої родини як у далекому 1919, так і сьогодні завжди було і є чудом оновлення.

ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАГЕЛІЄ

Пересо́пницьке Єва́нгеліє— визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія. Один із символів української нації.

Появу книги фундувала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська Гольшанська Дубровицька. Відомо, що над перекладом і переписуванням євангелія працював Михайло Василієвич зі Сянока (Лемківщина). Крім нього, в записі до книги згадується ще архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, щоправда його роль у створенні книги залишається нез'ясованою.

Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершили — 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.).

Вага книги — 9 кг 300 г.

Матеріал, виконання

Важливим аспектом цінності книги є художнє оформлення. Її орнаментація, створена в народному українському стилі, розміщення тексту, виписування кожної літери чітким гарним уставом свідчить про високий рівень майстерності українських переписувачів. Євангеліє написане пізнім уставом на пергаменті чорним чорнилом і циноброю (червоною фарбою). У рукописі є ще «дробне» письмо, яким виписані всі приписки, післямови тощо. У 2011 р. мистецтвознавець та художник Лев Скоп у своїй монографії, приписав авторство мініатюр і орнаментального оздоблення «Пересопницького Євангелія» майстру Федуска зі Самбора.

Історична реліквія

Сторінка з орнаментними прикрасами Пам'ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській літературно-писемній мові XVI ст.

У ній чітко проступають риси живої народної мови. На фонетичному рівні це наявність народнорозмовної фонеми і переднього ряду високого підняття, українські рефлекси ятя, перехід о, е в і в новозакритому складі тощо.

На морфологічному рівні засвідчено велику кількість варіантів за рахунок закінчень, властивих живомовній практиці. Синтаксична структура виразно українська.

Мовознавче значення Євангелія

Книга свого часу стала дорогоцінним чинником утвердження живої української мови, бо з'явилась тоді, коли католицизм, що послуговувався латиною, підтримував колонізацію, тобто польське панство і короля, а православ'я з церковнослов'янською мовою, доповненою українськими народними елементами, стало релігією пригноблених верств українського народу. Боротьба між цими релігійними напрямами була, по суті, ідеологічною боротьбою. Для пригнобленої ідеології представники українського суспільства відчували потребу утверджувати живу українську мову в релігійних текстах. У той час здійснено чимало таких перекладів: Четія — 1489 р., Волинське Євангеліє — 1581 р., Крехівський апостол —XVI ст. та ін. Але найвизначнішою пам'яткою з мовного погляду став переклад канонічного Пересопницького Євангелія.

Особливості мови

Народнорозмовну лексику введено до тексту переважно за допомогою глос. Вони, як правило, ставляться поряд із словами оригіналу, але обрамляються «прямокутниками»; виписані «дробним» письмом. Це, здебільшого, старослов'янські слова (наприклад, «чресла» — стегна, «бдѣти» — не спати), але є українські глоси до українських же слів. Вони свідчать про пошуки наддіалектного слова, вироблення загальноукраїнської лексичної норми («стрѣху» — дах, «через збожя» — через оранку тощо). На графіці рукопису позначився другий південнослов'янський вплив. Рукопис багато орнаментований: різнокольорові з золотом високохудожні мініатюри, заставки, ініціали, кінцівки з українськими мотивами.

Культурознавча парадигма Євангелія

Пересопницьке Євангеліє засвідчує загальний високий рівень української культури, що виявляється у справі книговидання, яка в той час була однією з найвагоміших у суспільному розвитку, у виконанні писемних форм, розміщенні тексту, способу перекладу, створенні так званих сумаріїв, у яких викладено зміст розділів, витворенні високої перекладацької стилістики і участі у творенні книги представників різних українських суспільних прошарків — монахів, селян, що годували молодняк для шкірок, ремісників, що виготовляли пергамент, відомих волинських меценатів — українських шляхтичів князів Заславських та Чарторийських.

Доля книги

З часу свого завершення пам'ятка зберігалася в Пересопницькому монастирі. З 1600 р. до 1701 р. історія її побутування невідома. 17 квітня 1701 р. гетьман України Іван Мазепа подарував її Переяславському кафедральному собору. З 1799 р. зберігалася в бібліотеці Переяславської семінарії, згодом — у Полтавській семінарії, в Полтавському історико-краєзнавчому музеї, в заповіднику «Києво-Печерська лавра». З 24 грудня 1948 року — у відділі (тепер інституті) рукопису Бібліотеки АН УРСР (нині Національна бібіліотека України ім. В.Вернадського), де й зберігається тепер.

Дослідження

Оригінал пам'ятки в бібліотеці Переяславської семінарії у 1830-х роках відкрив і ввів до наукового обігу визначний український вчений Осип Бодянський, який свого часу був учнем Переяславської семінарії. Нове повнокровне життя дала їй Інна Чепіга, старший науковий співробітник Інституту української мови, яка понад 20 років присвятила вивченню пам'ятки.

Видання

Факсимільне видання Пересопницького Євангелія У 2001 році Інститутом української мови НАН України здійснено транслітероване видання Євангелія із науковою обробкою — впорядкуванням, дослідженнями, словопокажчиками, загальний наклад книги склав 500 примірників. Із 700 сторінок опублікованої книги транслітерований текст займає 270, решту сторінок присвячено дослідженням. Дослідники виробили спеціальну

систему для передачі виносних літер, різних діакритичних та синтаксичних знаків, відчитання відповідних слів. Вперше факсимільне видання Євангелія здійснено 2008 року Українською православною церквою (Московського патріархату), видавничим домом «АДЕФ-Україна». Наклад — 1000 примірників.

9 листопада 2010, в День української писемності та мови, на виробничому комплексі видавничого дому «АДЕФ-Україна» (м. Буча) в урочистій обстановці надрукували 1-й аркуш видання «Пересопницьке Євангеліє. Витоки та сьогодення» (загальний обсяг — понад 1800 сторінок; наклад — 200 примірників).

У книзі художньо поєднані зменшені зображення оригінальних текстів, доповнені транслітерацією та сучасною українською мовою. 28 травня 2011 в рамках міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» відбулася презентація видання «Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення» — перекладу Пересопницького Євангелія на сучасну українську мову, виданого видавничим домом «АДЕФ-Україна».

Роль Євангелія в офіційному церемоніалі

Починаючи з 1991 року, стало традицією під час присяги Президента на вірність народові України поряд з Конституцією України та Актом проголошення незалежності України класти Пересопницьке Євангеліє як найдорожчу духовну святиню.

Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/

2015 рік

Книги українських письменників

10 років-"Русалонька із 7-в, або Прокляття роду Кулаківських"(2005) Марини Степанівни Павленко

25 років-"Пригоди Алі в країні Недоладії"(1990) Галини Миколаївни Малик

30 років-"Казки буфетного гнома"(1985) Іри́ни Володи́мирівни Жиле́нко

35 років-"Роксолана" (1980) Павла Загребельного

40 років-"Євпраксія"(1975) Павла Загребельного

50 років-"Олень Август"(1965) Євгена Гуцало

55 років-"Розстріляне безсмертя"(1960) Володимира Сосюри

60 років-"Зачарована Десна"(1955) Олександра Довженка

65 років-"Сад Гетсиманський"(1950) Івана Багряного

70 років-"Як варити і їсти суп із дикої качки", "Бекас"(1945) Остапа Вишні

75 років-"Три бажання"(1940) Оксани Дмитрівни Іваненко

80 років-"Вершники"(1935) Юрія Яновського

90 років-"В житах"(1925) Григо́рія Миха́йловича Косинки

110 років-"В катакомбах"(1905) Лесі Українки

110 років-"Мойсей"(1905) Івана Франка

125 років-"Contra spem spero"(1890) Лесі Українки

125 років-"Лис Микита"(1890) Івана Франка

125 років-"Олеся"(1890) Бориса Грінченка

125 років-"Сто тисяч"(1890) Івана Карпенко Карого

130 років-"Наймичка"(1885) Івана Карпенко-Карого

140 років-"Маруся Богуславка"(1875) Івана Семеновича Нечуй-Левицького

140 років-"Хіба ревуть воли, як ясла повні"(1875) Панаса Мирного

170 років-"Заповіт", "І мертвим, і живим…", "Кавказ", "Наймичка", "Єретик"(1845) Тараса Григоровича Шевченка

170 років-"Чорна рада"(1845) Пантелеймона Куліша

175 років-"Кобзар", збірка поезій (1840) Тараса Григоровича Шевченка

180 років-"Сватання на Гончарівці"(1835) Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка

830 років-"Слово о полку Ігоревім"(1185 – 1187), пам’ятка давньоукраїнської літератури

Книги російських письменників

40 років-"Життя та надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна"("Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина", 1975) Володимира Войновича

50 років-"Незнайко на Місяці"("Незнайка на Луне", 1965) Миколи Миколайовича Носова

50 років-"Понеділок починається в суботу"("Понедельник начинается в субботу", 1965) Аркадія і Бориса Стругацьких

55 років-"Пригоди Кроша"("Приключения Кроша", 1960) Анатолія Рибакова

60 років-"Дядя Степа – міліціонер"("Дядя Степа – милиционер", 1955) Сергія Володимировича Михалкова

60 років-"Старша сестра"("Старшая сестра", 1955) Любові Фёдорівна Воронкової

60 років-"Хто сказав "няв"("Кто сказал "мяу", 1955) Володимира Григоровича Сутєєва

65 років-"Щоденник Колі Синіцина"("Дневник Коли Синицына", 1950) Миколи Миколайовича Носова

70 років-"Блакитна змійка"("Голубая змейка", 1945) Павла Петровича Бажова

70 років-"В краю дідуся Мазая"("В краю дедушки Мазая", 1945) Михайла Михайловича Пришвіна

70 років–"Василь Тьоркин"("Василий Тёркин", 1945) Олександра Трифоновича Твардовського

70 років-"Першокласниця"("Первоклассница", 1945) Агнії Львівни Барто

70 років-"Петро I"("Петр I", 1945) Олексія Миколайовича Толстого

70 років-"Син полку"("Сын полка", 1945) Валентина Катаєва

70 років-"Туманність Андромеди"("Туманность Андромеды", 1945) Івана Єфремова

70 років-"Четверта висота"("Четвертая высота", 1945) Олени Ільїної

75 років-"Зелена кобилка"("Зелёная кобылка", 1940) Павла Петровича Бажова

75 років-"Лисиця і заєць"("Лиса и заяц", 1940) Данила Хармса

75 років-"Посидимо в тиші"("Посидим в тишине", 1940) Олени Олександрівни Благініної

75 років-"Тимур і його команда"("Тимур и его команда", 1940) Аркадія Гайдара

75 років-"Тихий Дон"("Тихий Дон", 1940) Михайла Олександровича Шолохова

80 років-"Військова таємниця"("Военная тайна", 1935) Аркадія Гайдара

80 років-"Дядя Стьопа"("Дядя Стёпа", 1935) Сергія Володимировича Михалкова

80 років-"Лімпопо"("Лимпопо", 1935) Корнія Івановича Чуковського

80 років-"Розповіді про тварин"("Рассказы о животных", 1935) Бориса Степановича Житкова

80 років-"Табір на крижині"("Лагерь на льдине", 1935) Софії Абрамівни Могилевської

85 років-"Де раки зимують"("Где раки зимуют", 1930) Віталія Валентиновича Біанкі

85 років-"На весь голос"("Во весь голос", 1930) Володимира Маяковського

85 років-"Ось який розсіяний"("Вот какой рассеянный", 1930) Самуїла Яковича Маршака

85 років-"Школа"("Школа", 1930) Аркадія Гайдар

90 років-"Анна Снегіна"("Анна Снегина", 1925) Сергія Єсеніна

90 років-"Бармалей"("Бармалей", 1925) Корнія Івановича Чуковського

90 років-"Голова професора Доуеля"("Голова профессора Доуэля", 1925) Олександра Романовича Бєляєва

90 років-"Доктор Айболить"("Доктор Айболит", 1925) Корнія Івановича Чуковського

90 років-"Нахаленок"("Нахалёнок", 1925) Михайла Олександровича Шолохова

90 років-"Про дурне мишеня"("О глупом мышонке", 1925) Самуїла Яковича Маршака

90 років-"Чорна людина"("Черный человек", 1925) Сергія Єсеніна

90 років-"Що таке добре і що таке погано"("Что такое хорошо и что такое плохо", 1925) Володимира Маяковського

110 років-"Поєдинок"("Поединок", 1905) Олександра Купріна

115 років-"Живий труп"("Живой труп", 1900) Льва Миколайовича Толстого

120 років-"Навколо світу на "Коршуні"("Вокруг света на "Коршуне", 1895) Костянтина Михайловича Станюковича

125 років-Енциклопедичний словник(Энциклопедический словарь, 1890) Фрідріха Арнольда Брокгауза і Іллі Абрамовича Єфрона

135 років–"Брати Карамазови"("Братья Карамазовы", 1880) Федора Михайловича Достоєвського

135 років-"Зима"("Білий сніг, пухнастий в повітрі кружляє ... ") ("Зима" "Белый снег, пушистый в воздухе кружится…", 1880) Івана Захаровича Сурикова

140 років-"Нова абетка"("Новая азбука", 1875) Льва Миколайовича Толстого

140 років-"Підліток"("Подросток", 1875) Федора Михайловича Достоєвського

145 років-"Дідусь Мазай і зайці"("Дедушка Мазай и зайцы", 1870) Миколи Олексійовича Некрасова

145 років-"Цар Борис"("Царь Борис", 1875) Олексія Костянтиновича Толстого

155 років-"Напередодні"("Накануне", 1860) Івана Сергійовича Тургенєва

160 років-"Севастопольські оповідання"("Севастопольские рассказы", 1855) Льва Миколайовича Толстого

170 років-"Бідні люди"("Бедные люди", 1845) Федора Михайловича Достоєвського

175 років-"Герой нашого часу"("Герой нашего времени", 1840) Михайла Юрійовича Лермонтова

175 років-"Мцирі"("Мцыри", 1840) Михайла Юрійовича Лермонтова

180 років-"Вій"("Вий", 1835) Миколи Васильовича Гоголя

180 років-"Тарас Бульба"("Тарас Бульба", 1835) Миколи Васильовича Гоголя

180 років-"Крижаний будинок"("Ледяной дом", 1835) Івана Івановича Лажечникова

185 років-"Казка про попа та його працівника Балду"("Сказка о попе и работнике его Балде", 1830) Олександра Сергійовича Пушкіна

185 років-"Маленькі трагедії"("Маленькие трагедии", 1830) Олександра Сергійовича Пушкіна

185 років-"Моцарт і Сальєрі"("Моцарт и Сальери", 1830) Олександра Сергійовича Пушкіна

190 років-"Борис Годунов"("Борис Годунов", 1825) Олександра Сергійовича Пушкіна

195 років-"Руслан і Людмила"("Руслан и Людмила", 1820) Олександра Сергійовича Пушкіна

215 років- пам'ятник давньоруської літератури"Слово о полку Ігоревім"(1800)

225 років-"Подорож з Петербургу до Москви"("Путешествие из Петербурга в Москву", 1790) Олександра Миколайовича Радищева

Книги зарубіжних письменників

10 років-"Гаррі Поттер і Напівкровний принц"("Гарри Поттер и Принц-полукровка", 2005) Джоан Роулінг

15 років-"Гаррі Поттер і Вогняний кубок"("Гарри Поттер и Огненный кубок", 2000) Джоан Роулінг

20 років-"Гаррі Поттер і філософський камінь"("Гарри Поттер и философский камень", 1995) Джоан Роулінг

45 років-"Острови в океані"("Острова в океане", 1970, незавершений роман) Ерне́ста Хемінгуе́я

60 років-"Малюк і Карлсон, який живе на даху"("Малыш и Карлсон, который живет на крыше", 1955) Астрід Ліндгрен

65 років-"Марсіанські хроніки"("Марсианские хроники", 1950) Рея Бредбері

70 років-"Пеппі Довгапанчоха"("Пеппи Длинный Чулок", 1945) Астрід Ліндгрен

75 років-"По кому подзвін"("По ком звонит колокол", 1940) Ерне́ста Хемінгуе́я

90 років-"Американська трагедія"("Американская трагедия", 1925) Теодора Драйзера

95 років-"Історія доктора Дуліттла"("История доктора Дулиттла", 1920) Х'ю Лофтинга

100 років-"Геній"("Гений", 1915) Теодора Драйзера

100 років-"Повернення Тарзана"("Возвращение Тарзана", 1915) Едгара Райса Берроуза

115 років-"Сестра Керрі"("Сестра Керри", 1900) Теодора Драйзера

115 років-"Чарівник країни Оз"("Удивительный волшебник из страны Оз", 1900) Лаймена Френка Баума

120 років-"Машина часу"("Машина времени", 1895) Герберта Уеллса

120 років-"Фараон"("Фараон", 1895) Болеслава Пруса

125 років-"Портрет Доріана Грея"("Портрет Дориана Грея", 1890) Оскара Уайльда

130 років-"Милий друг"("Милый друг", 1885) Гі де Мопассана

130 років-"Жерміналь"("Жерминаль", 1885) Еміля Золя

135 років-"Пригоди Піноккіо"("Приключения Пиноккио", 1880) Карло Коллоді

140 років-"Вересовий мед"("Вересковый мёд", 1875) Роберта Льюїса Стівенсона

140 років-"Таємничий острів"("Таинственный остров", 1875) Жуля Верна

145 років-"Двадцять тисяч льє під водою"("Двадцать тысяч лье под водой", 1870) Жуля Верна

150 років-"Ганс Брінкер, або Срібні ковзани"("Серебряные коньки", 1865) Мері Мейпс Додж

150 років-"Вершник без голови"("Всадник без головы", 1865) Томаса Майн Ріда

150 років-"Пригоди Аліси в країні чудес"("Приключения Алисы в стране чудес", 1865) Льюїса Керролла

150 років-"Аліса в країні чудес"("Алиса в стране чудес", 1865) Льюїса Керролла

160 років-"Пісня про Гайавату"("Песнь о Гайавате", 1855) Генрі Водсворта Лонгфелло

165 років-"Віконт де Бражелон, або Десять років потому"("Виконт де Бражелон, или Десять лет спустя", 1850) Олександра Дюма

165 років-"Життя Девіда Копперфілда, розказане ним самим"("Жизнь Дэвида Копперфильда, рассказанная им самим", 1850) Чарльза Діккенса

170 років-"Двадцять років потому"("Двадцать лет спустя", 1845) Олександра Дюма (батька)

170 років-"Королева Марго"("Королева Марго", 1845) Олександра Дюма

170 років-"Граф Монте-Кристо"("Граф Монте-Кристо", 1845) Олександра Дюма

175 років–"Слідопит, або на берегах Онтаріо"("Следопыт, или на берегах Онтарио", 1840) Джеймса Фенімора Купера

180 років-"Дюймовочка"("Дюймовочка", 1835) Ганса Крістіана Андерсена

180 років-"Калевали",карело-фінський народний епос ("Калевалы", 1835) упоряд. Еліас Леннрот

185 років-"Гобсек"("Гобсек", 1830) Оноре де Бальзака

195 років-"Айвенго"("Айвенго", 1820) Вальтера Скотта

200 років-"Золотий горщик"("Золотой горшок", 1815) Ернста-Те́одора-Амаде́я Гофмана

230 років-"Пригоди барона Мюнхаузена"("Приключения барона Мюнхгаузена", 1785) Рудольфа Еріха Распе

400 років-"Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"("Хитроумный идальго Дон Кихот Ламанческий", 1605-1615) Мігеля де Сервантеса Сааведра

415 років-"Дванадцята ніч"("Двенадцатая ночь", 1600) Ві́льяма Шекспіра

420 років-"Ромео і Джульєтта"("Ромео и Джульетта", 1595) Ві́льяма Шекспіра

430 років-"Галатея"("Галатея", 1585) Міґе́ля де Серва́нтес Сааве́дра

665 років-"Декамерон"("Декамерон", 1350) Джова́нні Бокаччо

815 років-"Пісня про Нібелунгів"("Песнь о Нибелунгах", 1200), пам’ятка німецького героїчного епосу

845 років-"Пісня про Роланда"("Песня о Роланде", 1170), пам’ятка французького героїчного епосу

Кiлькiсть переглядiв: 562

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.